Категорії
Прочитане

Роман Кетрін Невілл «Вісім»

«Вісім» — роман американської письменниці Кетрін Невілл, написаний у жанрі постмодерністського трилера.

Герої роману шукають шахи Монглана (вони ж шахи Карла Великого), за допомогою яких можна отримати доступ до таємного знання, котрим володіли стародавні цивілізації. У шахових фігурах прихована формула, яка містить секрет абсолютної влади.

У романі дві пов’язані між собою сюжетні лінії. Перша розповідає історію черниці Мірей, яка наприкінці XVIII століття була втягнута в боротьбу за володіння шахами. Мірей вирішила за всяку ціну розгадати їхню містичну таємницю. У другій лінії події розгортаються в 70-ті роки XX століття. Кетрін Веліс, комп’ютерний експерт із Нью-Йорка, також виявляється втягнутою в історію із шахами. Напередодні Нового року загадкова віщунка попереджає Кетрін про небезпеку, що їй загрожує, і передає зашифроване повідомлення під виглядом передбачення долі. Кетрін не звертає на це уваги, поки не опиняється зі своєю подругою на шаховому турнірі, на якому стається вбивство.

У цьому романі ані сюжет, ані кінцівка не витримують критики. Дії героїв позбавлені логіки, діалоги неприродні (особливо це стосується сюжетної лінії з Кетрін Веліс). Кетрін Невілл ще й примудрилася дати співробітникам КДБ прізвища Гоголь і Бродський!

В історію із шахами були втягнути такі історичні постаті, як Катерина Велика, Наполеон Бонапарт, Робесп’єр, Марат, Талейран, Рішельє, Ньютон, Вольтер. Схоже, Кетрін Невілл задіяла всіх, хто трапився їй у підручнику з історії за відповідний період. І все заради того, щоби позначити значущість таємниці, яку приховували в собі шахи. Протягом усього роману читачу дають зрозуміти, що в шахових фігурах міститься неймовірна «всесвітня міць». Але вся боротьба за шахи виглядає безглуздою, коли стає зрозумілим, яку саме таємницю вони приховують. До того ж, потім з’ясовується, що таємниця, на яку всі полюють, уже давно розгадана.

Полювання на секрет шахів чомусь стало «Грою». Герої розділилися на чорних і білих, і кожному учаснику «гри» відповідала певна шахова фігура. Порівняння подій з шаховою партією повинно було, мабуть, додати загадковості цій історії. Читачу постійно натякають, що герої лише шахові фігури в чиїхось руках, немов «пішаки на шаховій дошці, якими рухає така ж нездоланна сила, як сама доля…» Все це виглядало нісенітницею. Дії героїв справді були схожими на гру, але на дитячу — сторони передавали шахові фігури одна одній, як естафетну паличку. Хтось із героїв рано чи пізно збирав повний комплект, отримував розгадку і ховав шахи. І все починалося спочатку.

Одним словом, вийшло щось незрозуміле. Кілька разів під час читання в мене виникало бажання закинути цей роман подалі. Не зробив я цього через бажання дізнатися таки, що за таємниця прихована в шахах Монглана, а також завдяки звичці (не знаю, поганій або гарній) до кінця дочитувати книжку, якою б вона не була.