Роман Кетрін Невілл «Вісім»
«Вісім» — роман американської письменниці Кетрін Невілл, написаний у жанрі постмодерністського трилера.
Герої роману шукають шахи Монглана (вони ж шахи Карла Великого), за допомогою яких можна отримати доступ до таємного знання, котрим володіли стародавні цивілізації. У шахових фігурах прихована формула, яка містить секрет абсолютної влади.
У романі дві пов’язані між собою сюжетні лінії. Перша розповідає історію черниці Мірей, яка наприкінці XVIII століття була втягнута в боротьбу за володіння шахами. Мірей вирішила за всяку ціну розгадати їхню містичну таємницю. У другій лінії події розгортаються в 70-ті роки XX століття. Кетрін Веліс, комп’ютерний експерт із Нью-Йорка, також виявляється втягнутою в історію із шахами. Напередодні Нового року загадкова віщунка попереджає Кетрін про небезпеку, що їй загрожує, і передає зашифроване повідомлення під виглядом передбачення долі. Кетрін не звертає на це уваги, поки не опиняється зі своєю подругою на шаховому турнірі, на якому стається вбивство.
У цьому романі ані сюжет, ані кінцівка не витримують критики. Дії героїв позбавлені логіки, діалоги неприродні (особливо це стосується сюжетної лінії з Кетрін Веліс). Кетрін Невілл ще й примудрилася дати співробітникам КДБ прізвища Гоголь і Бродський!
В історію із шахами були втягнути такі історичні постаті, як Катерина Велика, Наполеон Бонапарт, Робесп’єр, Марат, Талейран, Рішельє, Ньютон, Вольтер. Здається, Кетрін Невілл задіяла всіх, хто трапився їй у підручнику з історії за відповідний період. І все заради того, щоби позначити значущість таємниці, яку приховували в собі шахи. Протягом усього роману читачу дають зрозуміти, що в шахових фігурах міститься неймовірна «всесвітня міць». Але вся боротьба за шахи виглядає безглуздою, коли стає зрозумілим, яку саме таємницю вони приховують. До того ж потім з’ясовується, що таємниця, на яку всі полюють, уже давно розгадана.
Полювання на секрет шахів чомусь стало «Грою». Герої розділилися на чорних і білих, і кожному учаснику «гри» відповідала певна шахова фігура. Порівняння подій з шаховою партією повинно було, мабуть, додати загадковості цій історії. Читачу постійно натякають, що герої лише шахові фігури в чиїхось руках, немов «пішаки на шаховій дошці, якими рухає така ж нездоланна сила, як сама доля…» Все це виглядало нісенітницею. Дії героїв справді були схожими на гру, але на дитячу — сторони передавали шахові фігури одна одній, як естафетну паличку. Хтось із героїв рано чи пізно збирав повний комплект, отримував розгадку і ховав шахи. І все починалося спочатку.
Одним словом, вийшло щось незрозуміле. Кілька разів під час читання в мене виникало бажання закинути цей роман якомога далі. Не зробив я цього через бажання дізнатися таки, що за таємниця прихована в шахах Монглана, а також завдяки звичці (не знаю, поганій або гарній) до кінця дочитувати книжку, якою б вона не була.