Категорії
Прочитане

Роман Джонатана Сафрана Фоєра «Страшенно голосно і неймовірно близько»

Про сюжет. Батько 9-річного Оскара Шелла загинув 11 вересня 2001 року в одній із веж Всесвітнього торгового центру. У батькових речах Оскар знаходить ключ у конверті, на якому написано прізвище Блек. Хлопчик відправляється на пошуки замка, який можна відкрити цим ключем. Оскар намагається відновити останні хвилини життя батька, намагається зрозуміти, чому все так сталося.

Якщо охарактеризувати цей роман одним словом, то це буде прикметник «дивний».

Дивного в цьому романі сила-силенна. Узяти хоча б незвичне оформлення: тут є майже порожні сторінки лише з одним реченням, є сторінки, на яких весь текст закреслений, є сторінки, на яких усі букви замінені на цифри, що відповідають їм на клавіатурі телефона. А ще тут є купа фотографій, часто зовсім і не потрібних. Це, я так розумію, спроба підсилити ефект — вплинути на читача ще й через візуальне сприйняття. Але я б не назвав такий прийом вдалим, усі ці вставки в мене викликали лише подив.

Якби існував читацький дозиметр, який реагує на рівень концентрації дивного в прочитаному, то він під час читання цього роману вийшов би з ладу ще десь сторінці на сороковій чи п’ятдесятій. У цьому романі величезна кількість дивних деталей, які не мають смислового навантаження, дивакуватих персонажів, дивних вчинків.

Тут немає жодного звичайного персонажа, який би радів життю або просто жив нормальним життям. Суцільні диваки. Персонажі всі як один зазнали якихось втрат, життя кожного сповнено болю і страждань. Це робить історію не дуже правдоподібною і зводить нанівець спроби автора викликати в читача якісь емоції. Принаймні так сталося в моєму випадку. Важка по суті книжка про біль, смерть і страждання залишила мене байдужим. Багато зайвого в цій історії.

Що стосується головного персонажа, Оскара, то він… так, вгадали, він теж дуже дивний. Цей юний винахідник безперервно генерує нові ідеї й інколи поводиться не зовсім відповідно до свого віку. Він персонаж начебто цікавий, але виглядає не зовсім справжнім. Не можу сказати, що я співпереживав Оскару.

Ну й ще одне зауваження з розряду суто суб’єктивних уподобань. Не люблю, коли в романах використовуються епізоди, написані від імені різних персонажів, або коли оповідання чергуються з уривками зі щоденників чи листів. У Фоєра тут повний набір: свою історію розповідає Оскар, дідусь Оскара пише листи своєму синові, бабуся Оскара не відстає від цієї компанії й теж ділиться своїми враженнями, якась жінка згадує ядерне бомбардування Хіросіми, свідком якого вона була… Один лише кіт Бакмінстер нічого не розповідає про своє котяче життя. Якщо епізоди з Оскаром викликали хоч якесь зацікавлення, то спогади дідуся й бабки Оскара хотілося просто пропустити. Чомусь їхня історія, попри всю її незвичайність, зовсім мене не зацікавила.