Роман П’єра Гамарри «Вбивці — Ґонкурівська премія»
Поль Дюбуа, про якого ніхто ніколи не чув у літературних колах, несподівано отримує престижну Ґонкурівську премію за роман «Мовчання Гарпократа». Проте на церемонію нагородження автор так і не з’явився, що дуже здивувало журі та журналістів. Адреса на листі, який Дюбуа надіслав голові журі, виявилась несправжньою. Самого Дюбуа ніхто ніколи не бачив, рукопис він надіслав поштою. Головний редактор газети «Парі-Нувель» доручає досвідченому журналісту Жозе Робену розібратися у цьому дивному випадку.
У «Мовчанні Гарпократа» було описане вбивство старого букініста й обставини, які призвели до цього злочину. Робен вирішує дізнатись, чи не існує насправді цей букініст, і доволі скоро з’ясовує, що описане в романі вбивство сталось насправді. І сталося воно нещодавно, вже після того, як члени журі отримали рукопис.
Можливо, вбивство скоїла людина, що ховається за псевдонімом Поль Дюбуа, і тоді ситуація складається геть неприємна: вбивця, який у найдрібніших подробицях описав скоєний ним злочин, отримав найпрестижнішу літературну премію!
Французький письменник П’єр Гамарра здебільшого відомий своїми творами для дітей та юнацтва. Роман «Вбивці — Ґонкурівська премія» він писав не з метою розважити публіку детективним розслідуванням, а для того, щоб привернути увагу до подій, якій відбувались у тогочасному суспільстві. По-перше, він прагнув показати, як змінилися ставлення до літератури та смаки публіки. По-друге, показати, на що готова піти людина заради досягнення власних корисливих цілей.
Тому роман «Вбивці — Ґонкурівська премія» навряд чи варто оцінювати як звичайний детектив. Гамарра начебто і дотримується правил гри: тут є загадковий злочин, є детектив (репортер), який для розкриття таємниці використовує логічні міркування, є загадкові й хибні сліди. І ім’я убивці буде названо в самому кінці, у присутності усіх підозрюваних.
Проте написаний роман в незвичній манері й сповнений елементів сатири та гротеску. В деяких епізодах автор намагається згустити фарби й додати таємничості, але дивність деяких подій, відсутність в них логіки не дозволяють сприймати цей роман серйозно. Наприклад, епізод, коли вбивця телефонує репортеру й зловісно регоче у слухавку, більше нагадує витівки Фантомаса з комедій з Луї де Фюнесом, аніж звичайний детектив.
Проте я все одно із цікавістю слідкував за розвитком сюжету, аби дізнатись, хто ж убивця.