Роман Бенджаміна Стівенсона «Усі в моїй родині — вбивці»
Бенджамін Стівенсон — сучасний австралійський письменник і стендап-комік, пише здебільшого детективи й трилери. «Усі в моїй родині — вбивці» — третій його роман.
Події розгортаються на заметеному хуртовиною гірськолижному курорті, де зібралися усі члени родини Каннінґемів. Приводом для возз’єднання стає вихід з вʼязниці Майкла Каннінґема, який відсидів за вбивство. Але на курорті, наче кролики з капелюха фокусника, починають зʼявлятися трупи. Спосіб убивства вказує, що це може бути справою рук серійного убивці на прізвисько Чорний Язик. Під підозрою кожен. Сімейні посиденьки перетворюються на справжнє пекло.
Бенджамін Стівенсон явно надихався класичними детективними романами. Про це говорить і місце дії — відрізаний від цивілізації курорт, де кожний є підозрюваним (одразу згадується роман Агати Крісті «І не лишилось жодного», в якому герої опиняються на ізольованому острові), і сцена викриття вбивці, яка відбувається у бібліотеці з каміном та мʼякими шкіряними кріслами, в присутності всіх дійових осіб.
Ну і, звісно, не можна не згадати «10 заповідей детективної прози» Рональда Нокса, одного із засновників британського Детективного клубу. Автор наводить їх на початку роману й обіцяє їх дотримуватися.
Автор також обіцяє бути надійним оповідачем (роман написаний від першої особи — оповідачем є Ернест Каннінґем, брат Майкла), але йому це не вдається. І це один з моментів, який мені не сподобався. Автор вказує на початку, що зараз письменники, які пишуть детективні романи, не завжди грають по-чесному й нерідко приховують туза у рукаві — не повідомляють читачу якусь важливу інформацію. Саме так автор і вчинив. Важливу деталь, яка могла б натякнути читачу, хто може бути вбивцею, він приховав за неоковирною брехнею. Оповідач нібито не знав правди і розповідав те, у що вірив, але причина, чому так сталося, неправдоподібна.
А головним розчаруванням стала розвʼязка. Мотиви вчинків того Чорного Язика мені здалися напрочуд дивними. Особливо перше вбивство на курорті — то взагалі повна нісенітниця. Потім виявилося, що був іще один злочин, через який уся каша і заварилася. Але що стало причиною того злочину, в чому був мотив, автор взагалі не повідомляє.
Тож загальні враження від роману неоднозначні. Назва цікава. Початок дуже сподобався. Стівенсон вдало вибудовував сюжет і підкидав читачу деталі, що інтригують. А потім трохи цим захопився. Оті його регулярні вказівки: вбивства стануться на такій-то і такій-то сторінці; зараз ми не поцілувалися, але на такій-то сторінці це станеться; вона це образно сказала про готель, але потім він згорить — вони заважали серйозно сприймати розповідь. Це було схоже на гру з читачем.
Можливо, елементом такої собі гри були й подробиці про телефон головного героя. Кожного разу, коли за сюжетом Ернест Каннінґем брав у руки телефон, автор у лапках позначав рівень заряду акумулятора. Це наводило на думку, що пізніше у важливий момент телефон розрядиться і це створить проблеми для головного героя. Але цього не сталося, бо телефон просто потонув. Коли пізніше Каннінґем витяг з кишені вже новий телефон, автор сумлінно і тут повідомив нам рівень його заряду. Цей телефон таки розрядився і вимкнувся, але це не мало жодного значення для сюжету. Взагалі.
Тож цей телефон, що поступово розряджається, став чимось на кшталт «Чеховської рушниці», яка зʼявилася в сюжеті, але так і не вистрілила. Навіщо були ці подробиці? З тим же успіхом автор міг щоразу, коли Каннінґем зʼявляється на людях, повідомляти у лапках, що ширінька у нього застібнута.
Сюжет добре закручений, але не обійшлося без певних натяжок. Наприкінці автору довелося трішки виправдовуватися й пояснювати, що він не намагався ввести в оману читача, просто іноді використовував свої власні (читай — не зовсім коректні) формулювання, а кому не подобається, можуть пожалітися його агентові.
Тож самотужки встановити особу вбивці тут неможливо — він надійно прихований за «формулюваннями» автора. Чесно кажучи, у мене спершу виникло відчуття, що з одним із персонажів щось не так, але я списав це на дивацтва автора і швидко забув про нього. Потім я підозрював зовсім іншу людину. Розвʼязка здивувала, але не тільки тим, хто виявився вбивцею, скільки не зовсім зрозумілими мотивами.
Тож вердикт такий: ідея дуже непогана, але реалізація могла б бути значно кращою.
Українською був опублікований ще один роман Бенджаміна Стівенсона — «Усі в цьому поїзді — підозрювані». Планую прочитати і його.