Роман Генрі Міллера «Тропік Рака»
Генрі Міллер — один із моїх улюблених авторів. Моє знайомство з його творчістю почалось років десять тому, з повісті «Тихі дні в Кліши», яка не сильно мене вразила. Але потім були «Біг-Сур і апельсини Ієроніма Босха», «Аерокондиціонований жах», «Книжки в моєму житті» і «Моє життя і моя епоха». І в цих творах, сповнених близьких мені по духу філософських роздумів, я побачив іншого Міллера — людину, безсумнівно, культурну, душевно багату, вдумливу — справжнього митця.
Власне, щоб не псувати цей образ, я певний час і відкладав знайомство із «Тропіком Рака». Але нещодавній перегляд драми Романа Поланського «Гіркий місяць» нагадав мені про цей роман. Вони, звісно, ніяк не пов’язані між собою, але деякі паралелі — американський письменник у Парижі, секс, повії — нагадали мені про цей роман. Тож я вирішив, що настав час заповнити цей пробіл.
Назву свого роману Генрі Міллер пояснював так: для нього рак символізує хворобу людства, кінцевий пункт на хибному шляху, необхідність радикально змінити напрямок і почати з чистого аркуша.
Роман написаний від першої особи. Події відбуваються у Франції (здебільшого у Парижі) на початку 1930-х років. Головний герой, американський письменник, страждає від самотності після розлуки із дружиною, він вічно голодний і часто з порожніми кишенями. Розповідь про постійні злягання, посиденьки в барах і дурні балачки ні про що чергуються із роздумами головного героя — свого роду потоками свідомості. Це думки про духовний стан окремої людини та цивілізації загалом.
Париж у цьому романі постає місцем, куди стікається усе огидне, такою собі стічною канавою. Головний герой порівнює Париж із повією:
«Париж схожий на шльондру. Здалеку виглядає прекрасно, ти й дочекатися не можеш, щоб її обійняти. А через п’ять хвилин почуваєшся спустошеним, відчуваєш до себе огиду. Відчуваєш, що тебе обманули».
Власне, Париж тут — віддзеркалення стану всієї цивілізації. Головний герой змішався з брудом, що його оточує, загубився в ньому, але попри все намагається залишитись собою.
Роман, безсумнівно, непристойний. Не стільки через події, які в ньому відбуваються, а через мову, якою це передано. І він сексистський. Мені постійно муляло оте міллерівське зведення жінки до геніталій. Але водночас він сповнений гротеску й колоритних метафор, з легким нальотом езотерики та містицизму, що мені однозначно сподобалось.
Якщо оцінювати цей роман в цілому, погоджуся з думкою Джорджа Орвелла, який сказав про нього так: «… навіть якщо його частини викликають у вас огиду, він залишиться у вашій пам’яті».