То все від нервів

Федір Іванович закінчив роботу над звітом, зберіг файл і відправив електронною поштою.

— Клята звітність! — пробурмотів він. — Пів дня нею займався. Треба трохи перепочити.

Він зиркнув на двері кабінету: зачинені. Його пальці спритно пробіглися клавіатурою, набираючи потрібну адресу. На екрані комп’ютера з’явилася головна сторінка інтернет-журналу «Playboy».

— Що тут у нас новенького? О, гаряча фотосесія Кендри Вілкінсон на пляжі. Зараз оцінимо!

Обличчя Федора Івановича одразу пожвавішало, і він нетерпляче клацнув на посилання.

На екрані з’явилося фото довгоногої білявки, яка стояла на березі океану. Світло вечірнього сонця, що сідало за обрій позаду дівчини, ореолом огортало її струнке тіло. Маленький бюстгальтер ледь стримував пишні груди, які рвалися на волю. Руки дівчини витягнулись вздовж тіла, а великі пальці вхопились за тонку стрічку трусиків, яких дівчина, Федір Іванович був упевнений в цьому, вже готова була позбутись.

— Так! Скидай їх! — промурмотів він.

Федір Іванович вже збирався перейти до наступного фото, як раптом двері із грюкотом відчинились, і до кабінету ввалилась старший спеціаліст Галина Миколаївна. Жінка явно була налякана: очі вирячені, рот перекошений, а волосся, зазвичай зібране в акуратну зачіску, стирчить в різні боки.

— Трясця! — заволав Федір Іванович і швидко згорнув зображення на екрані. — Ви що, сказились? Якого біса ви так вриваєтесь до мене, коли я… зайнятий?

— Там… — прохрипіла Галина Миколаївна.

— Що там?

— Там… відвідувач! — рука жінки, спрямована в бік приймальної, помітно тремтіла.

— Та невже? І через це ви ледь не вибили двері до мого кабінету?

— Там… У нього…

— Та що там у нього? Роги й копита?

— Ні! У нього собака, який розмовляє!

— Якщо цей відвідувач стверджує, що його собака розмовляє, відправте його до психіатра. Клініка якраз через дорогу.

— Але… Собака справді розмовляє!

— Тоді вам треба до психіатра. Клініка якраз через дорогу.

— Кажу вам! — наполягала на своєму Галина Миколаївна. — У приймальні собака, який розмовляє!

— Ви що, пігулок наковтались? Ви ж постійно щось там приймаєте!

— Подивіться самі!

«Дідько! — вилаявся подумки Федір Іванович. — Останнім часом усі навкруги наче показились. Здається, в цьому офісі я єдина людина при тямі».

— Добре, — зітхнув він. — Зараз поглянемо разом, хто там. І ви переконаєтесь, що там немає ані собак, які розмовляють, ані ведмедів, які катаються на велосипедах. Ми ж не в цирку. Сподіваюсь, ви про це не забули?

Федір Іванович з неохотою вибрався з-за столу й попрямував до приймальні. Там і справді чекав відвідувач: лисуватий чолов’яга середнього зросту, вдягнений у сірий плащ. Поруч із ним на підлозі сидів пес. Собака мав коротку шерсть золотисто-рудого кольору, волохату морду і складені вуха трохи темнішого забарвлення, ніж решта тіла. Очі пса уважно дивились на Федора Івановича.

— Вітаю! Я — Федір Іванович Сіренький, керівник центру з надання адміністративних послуг. Чим можу допомогти? — звернувся Федір Іванович до незнайомця. — До речі, до нас не можна приводити тварин…

— Це не він мене привів, а я його! — промовив хтось знизу.

З-за спини Федора Івановича донісся стогін Галини Миколаївни:

— Я ж казала!

Федір Іванович заблимав на незнайомця, який і далі справляв мовчанку, потім перевів погляд на собаку:

— Не зрозумів!

Пес промовив:

— Що незрозумілого? Це я його привів. Щоб обміняти.

Федір Іванович не вірив власним очам. Він бачив, як рухалась морда собаки, і усвідомлював, звідки лунає голос. Але ж собаки не вміють розмовляти!

— Що це все означає? — він перевів погляд на незнайомця, але той лише розвів руками. — Це що, якийсь розіграш? Прихована камера? А на собаці, мабуть, закріплений динамік, з якого лунає голос?

— Це у вас в одному місці динамік, — образився пес і звернувся до Галини Миколаївни: — Він що, несповна розуму? Ніколи собак не бачив?

Жінка із приглушеним риданням чкурнула геть.

Пес зітхнув і звернувся до Федора Івановича:

— Ну що це за обслуговування? Хоч хтось у вашій конторі може мені допомогти?

— Допомогти? З чим?

У Федора Івановича запаморочилося в голові. Він розмовляє із собакою! Маячня якась!

— Може, потеревенимо сам на сам? У вашому кабінеті? — промовив тим часом пес і потрусив до прочинених дверей.

Федір Іванович хотів був звернутись до незнайомця, аби той щось зробив зі своїм собакою, але людина у плащі знову лише розвела руками.

«Якийсь йолоп!» — вилаявся подумки Федір Іванович і попрямував за собакою.

Пес уже радісно стрибав на шкіряній канапі для відвідувачів, яка стояла біля стіни.

— Гарна лежанка! — захоплено промовив він. — Зручна. Ви, мабуть, частенько тут розважаєтесь зі своєю Галиною Миколаївною? Зізнавайтесь!

— Що?!

— Бачу, ви ще той жеребець!

«Про що він патякає?» — спитав себе подумки Федір Іванович. Він відчув, що йому потрібна точка опори, аби зібратись із думками, і плюхнувся у своє робоче крісло.

Пес одразу став серйозним:

— Правильно! Облишмо порожні балачки й повернемось до справи. Отже, я привів того лантуха, щоб обміняти його на нормальну людину. Бо цей тип мене геть не влаштовує!

— Як це — обміняти? — не второпав Федір Іванович.

— Цього повернути, іншого отримати. Що тут незрозумілого? Вам що, усе потрібно розжовувати?

Федір Іванович, хай там як намагався, не міг зрозуміти, куди можна повернути людину. Назад виробнику, як бракований автомобіль?

— Але… чому? — спитав він.

— Щось до вас зовсім погано доходить. Я ж кажу: він мене не влаштовує. Якщо хочете подробиць — будь ласка. По-перше, він мене погано годує. Варить каші та іншу гидоту. Куди це годиться? Я ж йому не якийсь дворняга. Я з поважного роду ірландських тер’єрів, щоб ви знали. Собаки нашої породи колись були талісманом Університету Нотр-Дам. Чули про такий?

— Нотр-Дам? Це у Парижі. Собор тієї… якоїсь матері, — пробурмотів Федір Іванович.

— Це університет. У Сполучених Штатах.

— Університет? Для собак?

— У вас що, зовсім клепки розсохлись? Для людей, звісно! І як такий телепень, як ви, міг стати керівником? — пес здивовано подивився на Федора Івановича. — Гаразд, можете не відповідати. Краще повернемось до мого питання. Та двонога свинюка майже весь час тримає мене вдома. А мені потрібно багато рухатись, грати! Окрім того, у мене є й інші потреби. Наприклад, у сусідньому будинку мешкає доволі мила пуделиха. Я б залюбки із нею розважився, але той негідник мене і близько до неї не підпускає. Варто їй тільки з’явитись на горизонті, як він одразу пристібає мене на повідець…

Пес говорив і говорив, але Федір Іванович його вже не слухав.

«Цього просто не може бути! — думав він. — Собаки не вміють розмовляти! Але ж цей розмовляє! Базікає без зупину. І як це пояснити? Я що, збожеволів? Мабуть, так. Тоді мені треба до психіатра. Клініка якраз через дорогу. Хоча… Ні! Я не міг збожеволіти. Це просто сон. Або… Це мені просто ввижається. Точно. Так і є. І як позбутись цього видіння? Треба заплющити очі й порахувати до двадцяти. Це має допомогти».

Федір Іванович заплющив очі, заткнув пальцями вуха і для надійності порахував до тридцяти. Потім повільно розплющив спочатку одне око, потім інше.

— Ні! — простогнав він. — Ця клята тварина й досі тут!

— Ви тільки подивіться на цього нахабу! — обурився пес. — Я тут йому про своє інтимне життя розповідаю, а він вуха заткнув!

Федір Іванович вирішив: треба тікати. Якомога далі. На вулицю. Там будуть люди, хтось йому допоможе.

Він повільно підвівся і потихеньку посунув до виходу.

— Куди це ви зібрались? — вуха собаки настовбурчились.

— Я… Я зараз повернусь, — забелькотів Федір Іванович. — Треба зробити кілька дзвінків. До міністерства.

Пес зістрибнув з канапи, його тіло напружилось:

— Втекти надумали?

Федір Іванович відчайдушно рвонув до дверей. Але пес був спритнішим: блискавичний стрибок, і міцні щелепи вчепились у ліве стегно втікача. Федір Іванович закричав…

Аж тут Галина прокинулася серед ночі й сіла в ліжку. Шалено калатало серце. Годинник показував рівно третю.

Поруч заворушився чоловік Галини Віталій:

— Що, знову кошмар?

— Так. Казна-що наснилось.

— То все від нервів, — пробурмотів Віталій і повернувся на інший бік. За хвилину він вже знову хропів.

За сніданком Галина розповіла чоловікові про свій сон:

— Це було щось дивне. Я бачила саму себе ніби збоку, як сторонню людину. А сама була нашим керівником, Федором Івановичем.

— Ти маєш на увазі того… Рябенького?

— Сіренького. Так. Це був він. Точніше, я була ним.

— Тобі постійно щось таке сниться. Минулого тижня тобі наснилось, що ти Марія Кюрі. Ти проводила дослідження радіоактивних речовин. Щось пішло не так, і в результаті опромінення ти перетворилась на мутанта.

— Не зовсім на мутанта. У мене просто випало волосся, а між пальцями на руках з’явились перетинки, як у жаби. То теж був доволі дивний сон, — відповіла Галина.

І подумки додала, що той сон також був пов’язаний із роботою. Чому їй постійно сниться робота? Чому ніколи не сниться, як вона лежить у гамаку під пальмою, із бокалом коктейлю в руці? Вітерець ніжно тріпоче її волосся. Вона насолоджується спокоєм і безтурботністю… Тут уява Галини домалювала, як поруч з’являється високий брюнет, скидає з себе рушника, який прикривав оголене тіло, й стрибає до неї в гамак.

Галина відчула, як лице заливає рум’янець.

— Кажу тобі, то все нерви, — сказав тим часом Віталій, допиваючи каву. — Твоя робота тебе доконає.

— Так. Мабуть, ти маєш рацію.

Того дня в офісі Галина постійно думала про свій сон. Чому їй наснився той кендюх Федір Іванович? І до чого тут собака? Вона ніколи не мала собаки. Був хом’як у дитинстві, та і той втік. Тож чому їй наснився той пес?

Вона вирішила, що треба пошукати відповідь в інтернеті. У цього сну має бути якесь тлумачення.

Перша ж знайдена публікація дала невтішний прогноз: якщо наснився злий пес, вас обов’язково спіткає невдача. Також слід чекати підступів від таємних недругів.

«Ну все, приїхали! — подумала Галина. — І які нерви тут можуть витримати?»

Вона висунула шухляду робочого столу й оглянула вміст своєї скромної аптечки: валеріана, корвалол, настоянка собачої кропиви, вісім сортів фіточаю. Що вибрати?

Галина проковтнула дві пігулки валеріани, запила водою. Трохи заспокоївшись, вона спробувала попрацювати, але той клятий сон усе ніяк не йшов з голови. Цього разу вона стала думати про Федора Івановича. Чому їй наснився саме він? Федір Іванович ніколи не цікавив її як чоловік. Вона навіть не вважала його привабливим. Тож звідки взялося те дивне питання від собаки про розваги на канапі? Що за вигадки? Вона б ніколи… принаймні, із Федором Івановичем. Та і він не звертав на неї особливої уваги. У них завжди були суто робочі стосунки.

От якби це був хтось інший… Наприклад, той брюнет, про якого вона подумала вранці. В уяві Галини постала картина: вона одна в кабінеті шефа, сидить на шкіряній канапі й нудьгує. Раптом відчиняються двері, з’являється той красень, скидає із себе рушника й стрибає до неї на канапу…

«От дурепа! — вилаяла себе подумки Галина. — Ти б краще про роботу думала, а не про голих чоловіків!»

І тут Галина пригадала, як минулого року вони святкували в ресторані чийсь ювілей. Федір Іванович тоді трішки перебрав і зізнався їй, що має «одну маленьку пристрасть» — еротичне фото. Казав, що це справжнє мистецтво, і називав прізвища відомих фотографів, які працюють в цьому напрямі. Ось чому їй наснилось, як він роздивляється фотографії оголених дівок!

А що, як він і справді займається таким у робочий час? Поки всі гарують як прокляті, цей підстаркуватий еротоман зачиняється в кабінеті й годинами витріщається на ті свої фото! Може, не тільки цим займається, гад такий.

Думка про таку несправедливість міцно засіла в голові Галини. Вона цього так не залишить. Вона має обов’язково вивести Федора Івановича на чисту воду. Тоді цього йолопа точно турнуть з роботи, і весь офіс видихне з полегшенням. Але для цього треба знайти докази — покопатись в його комп’ютері. Вона має це зробити!

Від таких думок Галина знову розхвилювалась, довелось заварити велику чашку ромашкового чаю, з трьох пакетиків.

Десь за годину Федір Іванович виповз зі свого «халамидницького кубла», як вже охрестила його кабінет Галина, і почимчикував надвір.

«На перекур!» — здогадалась Галина. Там він обов’язково зустріне охоронця з сусіднього офісу, і вони теревенитимуть про щось хвилин тридцять, не менше. Треба діяти!

Галина підвелась і вдала, ніби прямує до ксерокса. Потім зупинилась біля кабінету Федора Івановича. Озирнулась, щоб переконатись, що ніхто не дивиться в її бік, і тихенько прошмигнула всередину.

В кабінеті було тихо. На столі світився незаблокований екран комп’ютера.

«Може, він обережний, і не залишає слідів у комп’ютері, — подумала Галина. — Але я все одно маю перевірити. Бо якщо не зроблю цього, думки про те, чим він тут займається, не даватимуть мені спокою. А нерви й так не в порядку!»

Галина зібралася з духом і зробила непевний крок у напрямку столу. Раптом двері за її спиною відчинились і до кабінету зайшов Федір Іванович.

— Де та клята запальничка? — пробубонів він сам до себе, потім побачив Галину й здивовано витріщився на неї: — Що ви тут робите?

Галина заклякла.

— Чому ви тут, а не на своєму робочому місці? — допитувався Федір Іванович. — Там до вас відвідувач!

«Відвідувач!» — луною пронеслось в голові у Галини. Усе, як у сні! Тільки тоді вона зайшла до кабінету й сказала про відвідувача.

— Ви мене чуєте?

Галина позадкувала й наштовхнулась на шкіряну канапу.

— Який… відвідувач? — прошепотіла вона. — Собака?

— Так!

Ноги підкосились, і Галина плюхнулась на канапу. Пальці судомно впились у шкіряну оббивку.

— І собака… розмовляє?

— Не просто розмовляє — лається, бо ніяк не може розв’язати своє питання. Того і гляди, когось вкусить!

— Це… ірландський тер’єр?

— Що? Який ще тер’єр? Що ви верзете?

— Вівчарка?

— Ви що, трав’яних чаїв перепили? Це Тамара Пилипівна Собака. Прийшла з приводу зміни прізвища, — пояснив Федір Іванович і продовжив тихішим голосом: — Сподіваюсь, цього разу ця стара шкапа нарешті принесла всі необхідні документи. Який це вже її візит до нас? Десятий?

— Одинадцятий, — автоматично відповіла Галина.

Вона потроху почала заспокоюватись:

«Це усього лише Тамара Пилипівна. З дивним прізвищем Собака, яке вона так прагне змінити. І нащо їй це у її поважному віці?»

— Ви що там, заснули? — Федір Іванович почав нервувати. — Що з вами коїться останнім часом?

Галина підвелась.

— Вибачте. То все нерви! — сказала вона і, опустивши голову, поквапилась до свого робочого місця.

Примітки:

Кендра Вілкінсон — американська фотомодель. Співпрацює з журналом «Playboy».

Університет Нотр-Дам — приватний університет у Сполучених Штатах, місто Саут-Бенд. До 1960-х років університет використовував ірландського тер’єра як свій талісман.

Усі інші персонажі й події вигадані.

Розповіді про те, що часте споглядання світлин із Кендрою Вілкінсон надихнуло автора на створення цього оповідання — лише чутки.

08.11.2024