Вдруге прочитав «Код да Вінчі» Дена Брауна. Вперше читав його давно, десь у 2007 чи 2008 році. Це одна з перших книжок українською у нашій домашній бібліотеці. Хоч і добре пам’ятав сюжет, все одно захотілося знову поринути у цю шалену історію із пошуками Грааля. І вона мене захопила — не міг відірватися і проковтнув за два вечори.
Сюжет із перших сторінок тримає в напрузі, події розгортаються зі скаженою швидкістю. Ден Браун грамотно ділить текст на короткі розділи й залишає у потрібних місцях «гачки», які змушують читача гортати сторінку за сторінкою.
Американська письменниця Карен Візнер у підручнику з літературної майстерності «Живий текст» так висловлюється про книжки Брауна:
Спробуйте почитати романи Дена Брауна про Роберта Ленґдона. Темп розповіді там абсолютно безжальний. Приблизно на середині я зазвичай так втомлююся, що ледве вистачає сил дочитати.
Частково з цим можна погодитись. Наприклад, в романі «Втрачений символ» Ден Браун справді в певний момент почав мене трохи втомлювати нескінченним потоком екшену та ребусів. Але із «Кодом да Вінчі» я такого не відчував.
Романи Дена Брауна часто критикують за низьку літературну якість. Дехто називає його твори «майже геніально поганими», а його самого — «найгіршим стилістом в історії літератури». Я не помітив, щоб у «Коді да Вінчі» все було настільки погано. Можливо, більшість недоліків були виправлені під час перекладу. Гадаю, якби не тема роману і не його популярність, на нього не лилося б стільки критики. Є купа авторів, що працюють у жанрі детектива і трилера, проза яких не набагато краща, але ніхто не розглядає їхні тексти під мікроскопом.
Англійський актор і письменник Стівен Фрай відверто поливав брудом «Код да Вінчі», що, на мою думку, не зовсім справедливо. Можливо, причина такого його ставлення до роману в тому, що Фрай, як він сам зізнавався, ненавидить книжки про Святий Грааль, масонів і таємні товариства.
Також Дену Брауну закидають, що він спотворює або фальсифікує історію. Здається, усі твори, засновані на конспірологічних теоріях, грішать цим. Щось в них засновано на фактах, щось — притягнуто за вуха. І що з того? «Код да Вінчі» — вигадана історія, в якій вигадані персонажі шукають вигаданий артефакт. Більшість сумнівних тлумачень і висновків — це слова персонажів роману, їхня думка.
Ні для кого не є секретом, що Ден Браун для побудови сюжету «Кода да Вінчі» використовував «Таємні досьє Анрі Лобіно», які були несправжніми і являлися частиною містифікації француза П’єра Плантара. Саме Плантар вигадав «Пріорат Сіону» і стверджував, що ця організація існує з 1099 року.
В цій ситуації можна хіба що дорікати недобросовісною рекламою видавця роману, адже після виходу «Код да Вінчі» рекламувався як історично точний. Cам Ден Браун теж підігравав цьому, коли неодноразово робив подібні заяви. Але ж це рекламний хід, не більше.
Попри всі ці спірні моменти, особисто я вважаю «Код да Вінчі» одним із кращих творів у жанрі інтелектуального трилера завдяки цікавій темі й вдало побудованому сюжету. Також варто відмітити, як цей роман вплинув на читацьку аудиторію — у мільйонів людей прокинувся інтерес до творів епохи Ренесансу, до особистості Леонардо да Вінчі та до усіляких старовинних пам’яток. Ну і до книжок про таємні товариства, звісно.