Строкатий кінь
Олексій Петрович обіцяв зателефонувати у середу, але так і не зробив цього. У четвер зранку Лариса вирішила зателефонувати йому сама. Вона не могла пояснити чому, але в неї з’явилось чітке відчуття, що щось іде не так. Угода зривається.
Лариса дістала мобільний і набрала номер Вітковського. На іншому кінці довго не відповідали і вона вже хотіла натиснути «відбій», як раптом хтось промовив:
— Слухаю!
Почувши незнайомий голос, Лариса трохи розгубилася:
— Це Лариса Данильченко… «Строкатий кінь»… Я можу поговорити з Олексієм Петровичем?
— Строкатий кінь? Ви з іподрому?
— Що? Ні. «Строкатий кінь» — це назва пабу. Я… Мені потрібен Олексій Петрович Вітковський.
— Ви з приводу доставки? Він щось замовляв у вас?
— Ні. Я з іншого приводу. — Лариса починала вже втрачати терпіння. — То я можу з ним поговорити?
— На жаль, зараз це неможливо. Стосовно якої справи ви хотіли з ним поговорити?
— Я не знаю, чи можу обговорювати цю справу з вами. Ви не представилися.
— Моє прізвище Синицький. Микола Синицький. Слідчий з прокуратури.
— З прокуратури? Щось трапилось?
«Ну все, угоді кінець, — подумала Лариса. — Цей тип виявився шахраєм, і тепер ним займається прокуратура через якісь фінансові махінації!»
Але становище виявилося значно гіршим:
— Так, — відповів слідчий. — З Олексієм Петровичем трапилася невеличка неприємність. Він помер.
— Помер?!
— Поза всяким сумнівом. Його вбили.
Несподівана новина приголомшила Ларису. Вона не знала, що на це сказати.
Слідчий тим часом спитав:
— Отже… Пані Ларисо — так, здається, вас звуть? Яку саме справу ви хотіли обговорити з Вітковським? Як ви розумієте, це важливо.
Після невеликої паузи Ларисі врешті вдалося зібратися з думками:
— Вітковський мав намір придбати бізнес, яким я володію. У нас уже була домовленість. Олексій Петрович сказав, що має владнати деякі фінансові питання і потім буде готовий оформлювати документи…
— Фінансові питання, кажете? Цікаво, цікаво… Мені потрібно зустрітися з вами, поставити кілька питань. Де ви зараз?
Лариса продиктувала адресу.
— Гаразд. За годину я буду у вас, — сказав слідчий і поклав слухавку.
«Отже, справи кепські», — констатувала подумки Лариса, опускаючись у крісло. Їй конче потрібно було продати паб, але угода зірвалася. У цьому вже не було ніяких сумнівів.
Паб «Строкатий кінь» був їхнім сімейним бізнесом — Лариси та її чоловіка Анатолія. Кілька років тому вони купили в центрі міста стару занедбану двоповерхову будівлю й планувати зробити з неї сучасний ресторанно-готельний комплекс. Потім Анатолій дізнався, що у цій будівлі сто років тому розміщувався трактир «Строкатий кінь», який тримав відомий у місті купець Тарнавський. У ті роки неподалік якраз розміщувався іподром. І чоловік Лариси захопився ідеєю відновити той заклад.
Вони провели повну реконструкцію фасаду будинку, відремонтували приміщення на першому поверсі й відкрили паб із назвою, яку носив трактир Тарнавського. Після того почали ремонтні роботи на другому поверсі, де мали бути кімнати для постояльців. Потім чоловік Лариси раптово помер, ремонт застопорився, і все потихеньку покотилося у прірву.
Раніше Лариса займалася тільки бухгалтерією, тепер же їй довелося тягнути весь бізнес на собі — наймати персонал, мати справу з постачальниками, вирішувати всі технічні та адміністративні питання. Справи йшли не дуже добре, більшість прибутку доводилося віддавати банку для погашення кредиту.
Потім почалася епідемія коронавірусу, і карантинні обмеження остаточно добили бізнес. Про завершення ремонту на другому поверсі Лариса вже навіть і не мріяла. Тут би взагалі не вилетіти в трубу! Лариса навіть почала жартувати, що паб потрібно перейменувати у «Кульгаву кобилу» — така назва більше відповідатиме стану справ.
«От паскудство! І чого мені так не щастить? — питала себе подумки Лариса, сидячі у власному кабінеті. — Стільки часу витратила на пошуки покупця, і ось тобі, маєш!»
Слідчий Микола Синицький з’явився, як і обіцяв, рівно за годину. Він виявився високим, статним чоловіком років сорока, з темним зачесаним назад волоссям і лагідною, м’якою усмішкою. Лариса провела його до свого кабінету й запропонувала кави, але він відмовився й одразу перейшов до справи:
— Отже, пані Ларисо… Дозволите мені вас так називати? Розкажіть по порядку, як ви познайомились із Вітковським.
Лариса почала розповідати, як усе було. Про важкий стан бізнесу й про рішення продати його до біса й почати все спочатку.
Вона розмістила в інтернеті оголошення про продаж бізнесу. Вітковський сам зателефонував їй, приїхав подивитися майно. Пропозиція його зацікавила, тож вони почали вести переговори щодо ціни. Коли дійшли згоди, Олексій Петрович сказав, що має владнати деякі фінансові питання, і за кілька днів буде готовий до оформлення документів. Він мав зателефонувати Ларисі у цю середу, але так і не вийшов на зв’язок.
— Він сказав, які саме фінансові питання йому потрібно було владнати?
— Ні. Я не розпитувала.
— Ви знаєте, звідки він мав узяти гроші для покупки бізнесу?
— Ні, він нічого про це не казав. Гадаю, у нього вже був якийсь свій бізнес. Принаймні, він справляв враження серйозної, ділової людини.
— До речі, про яку суму йде мова?
— Сто п’ятдесят тисяч. Доларів.
— Він щось говорив про своїх бізнес-партнерів? Або про родичів?
— Ні. Зі мною він завжди зустрічався один.
— Зрозуміло. Хто ще знав про вашу домовленість? Хтось із ваших працівників?
— Що бізнес продається, всі знали. Вітковський кілька разів приїздив сюди, з усіма познайомився — у нас була домовленість, що він залишить увесь персонал.
— І скільки у вас працівників?
— Дві офіціантки, Ольга та Катерина, бармен Віктор і кухар Артем. Є ще прибиральниця, але вона не знає про продаж.
Слідчий зробив якісь помітки у блокноті.
— Стривайте, ви ж не думаєте, що…
Що хтось із моїх працівників має відношення до цього злочину, хотіла сказати Лариса, але не закінчила фразу.
— Ми розглядаємо усі можливі версії.
— До речі, що взагалі сталося? Я маю на увазі, як його…
— Як його вбили? Застрелили з мисливської рушниці. У власному будинку.
— Трясця! — вирвалося в Лариси.
— Ви знали, де мешкає Вітковський?
— Ні. Звідки я б могла це знати?
Слідчий нічого не відповів, лише уважно дивився на Ларису. Тоді вона спитала:
— Це було пограбування?
— Чому ви так вирішили?
— Ну… Ви спитали, чи знаю я, де він мав узяти гроші, і чи знає хтось про його плани щодо придбання бізнесу. Тож я подумала, що причиною могли стати гроші.
— Ви мислите у правильному напрямку, це єдине, що я можу вам сказати. Але ми наразі розглядаємо й інші версії.
В кишені у слідчого завібрував мобільний.
— Вибачте, маю відповісти. Слухаю… Так… Так… Коли це сталося?.. А оце вже цікаво… Так… Білий «Опель»… Зрозумів. Я вже виїжджаю, зустрінемось там на місці.
Синицький сховав телефон і підвівся.
— Вибачте, маю бігти. Якщо ви згадаєте щось, що може мати будь-який стосунок до цієї справи, обов’язково телефонуйте мені, — слідчий простягнув Ларисі візитівку.
Вбивство Вітковського на деякий час вибило Ларису зі звичної колії. Лише за пару днів вона припинила про це думати й зосередилася на повсякденних справах.
А потім у пабі з’явився він. «Підозрілий тип» — так його одразу охрестила Лариса. Високий на зріст і худий, із землистим кольором обличчя і колючим поглядом. Він умостився за столиком біля входу і замовив собі пиво. Поки цмулив свій напій, роздивлявся навкруги. Двічі підзивав до себе офіціантку Ольгу і довго про щось говорив із нею.
Коли він нарешті забрався, Лариса підізвала Ольгу до себе:
— Хто то був?
— Що? Про кого ви?
— Ну, той тип, що за першим столиком сидів.
Ольга знизала плечима:
— Не знаю, хто це. Пришелепкуватий якийсь. Причепився до мене мов реп’ях. Про якусь машину розпитував.
— Машину?
— Ага. Білий «Опель» чи щось таке. Питав про якусь аварію: чи я бачила щось або чула. Дістав мене своїми питаннями, так і кортіло його тацею огріти.
«Не тільки мене вже все дістало, — подумала Лариса. — Скоро і офіціантки почнуть дубасити клієнтів… Стоп! Білий «Опель»! Слідчий говорив із кимось про білий «Опель». Що це, збіг? Може, мова йшла не про аварію, а про якусь зовсім іншу справу?»
Від думок її відволік голос бармена Віктора, який почув уривок їхньої з Ольгою розмови:
— Про що той тип розпитував?
— Про якусь аварію. А що? — спитала Лариса.
— Мені він теж підозрілим здався, — сказав Віктор. Потім додав: — Якось він надто уважно навколо роздивлявся. Може, вивчав, яка тут сигналізація і чим взагалі поживитися можна. Я чув, що бар «Венеція» минулого тижня намагалися пограбувати.
«Для повного щастя мені тільки грабіжників і бракувало!» — подумала Лариса.
Віктор тим часом змінив тему:
— Клієнт зі спортивного клубу телефонував. Скасував замовлення залу для корпоративу. Сказав, що у них немає кому йти — багато хто хворіє.
— От паскудство! — сказала Лариса. І подумки додала: «Дякую тобі, Святий Миколаю! Чудові подарунки ти мені приготував на це Різдво!»
Наприкінці того дня Лариса відправилася провідати батька. Останні три роки, після смерті дружини, він жив сам, і Лариса час від часу навідувалася до нього — привозила продукти, допомагала по господарству. Євдоким Никифорович прекрасно і сам давав собі раду, але від допомоги не відмовлявся. Він завжди був радий візитам Лариси. Вони любили посидіти разом за вечерею, потеревенити про життя.
Євдоким Никифорович мешкав на околиці міста. Його непримітний одноповерховий будиночок ховався у глибині ділянки, огородженої парканом із металевого штахетника.
Лариса припаркувала свою маленьку червону «Тойоту» біля батькового будинку. Вийшла з машини, вдихнула на повні груди морозне зимове повітря. Останні тижні погода стояла похмурою, над містом нависали важкі хмари, але опадів не було. Все навкруги було сірим і непривітним.
«І де той клятий сніг? — спитала себе подумки Лариса. — Де дзвінкий сміх дітлахів, які катаються на санчатах і ліплять снігову бабу? Звідки взятися святковому настрою?»
Вона рушила до воріт, що вели до батькового будинку, й заклякла на місці: звідти виходив слідчий.
— О, пані Ларисо! Несподівана зустріч! Що ви тут робите, слідкуєте за мною? — весело спитав Микола Синицький.
— Взагалі-то, тут мешкає мій батько. Ви, я так розумію, щойно від нього вийшли.
— О, то цей невгамовний жартун — ваш батько? Який збіг!
— Але чому ви тут?
— Виконую свої службові обов’язки.
— Не розумію. Мій батько якось пов’язаний зі справою Вітковського?
— Усе в нашому житті пов’язане між собою. — Синицький попрощався й рушив вулицею в напрямку своєї машини.
Лариса з порогу накинулася на батька з питаннями:
— До тебе приходив слідчий? Що йому було потрібно?
— Ти про того кумедного типа? Приходив поставити кілька питань. Щодо аварії.
— Що за аварія? І до чого тут ти?
— Ти що, не чула про цю аварію? — здивувався Євдоким Никифорович. — Доволі гучна справа як для нашого містечка.
— Якось пропустила. Розповідай.
— Це сталося неподалік звідси. Метрів за сорок-п’ятдесят наша вулиця робить крутий поворот і далі прямує до виїзду з міста. Так ось, два дні тому пізно ввечері два недоумки розігнали свою купу металобрухту до першої космічної швидкості, не впоралися з керуванням і на тому повороті влетіли у ліхтарний стовп. Тачку зім’яло, мов бляшанку. Водій перетворився на відбивну, пасажир вилетів крізь лобове скло й скрутив собі в’язи. Такий от натюрморт.
— Що за машина? Білий «Опель»?
— Не знаю, можливо. Тож слідчий і приходив, аби розпитати, що я чув або бачив тієї ночі.
— А ти що? Щось бачив?
— Небагато. Я ще не спав у той час. Як почув гуркіт на вулиці, вийшов подивитися, що воно таке. Але звідси місця аварії не видно. Тож я покрутився біля хвіртки й пішов собі. Єдине, що я бачив, це якийсь силует на вулиці. Більше нічого.
— Силует?
— Так. Трохи далі вулицею якась тінь промайнула. Наче силует людини, але якийсь наче неправильний. Біс його знає, що з ним було не так, але він мені здався дивним, той силует.
Лариса на хвильку замислилася, потім спитала:
— Гадаєш, у машині був хтось третій? І ця людина втекла з місця аварії?
— Хто його знає. Може, й так.
— Можливо, це був той «підозрілий тип»…
— Що за тип?
Лариса розповіла батькові про відвідувача, який у пабі розпитував про аварію. Потім спитала:
— Отже, ця аварія — це був нещасний випадок?
— Можливо. Принаймні, схоже на те. Але це ще не все. Як мені розказували, у машині знайшли рушницю. Схоже, ці двоє перед аварією когось із неї вколошкали.
— Вітковського! — вихопилося в Лариси.
— Кого? Хто це?
Лариса розповіла про свого покупця, телефонний дзвінок і візит слідчого.
— Тож у тебе, виходить, зірвався продаж. Кепські справи. Що робитимеш?
— А що мені залишається? Шукатиму іншого покупця. Сподіваюсь, цього не вб’ють, — Лариса невесело посміхнулася.
Коли вона вже вийшла з батькового дому й сідала в машину, в неї раптом виникла думка: що, як Ольга їй збрехала? Що, як вона насправді знає того «підозрілого типа», тому він і розмовляв із нею? І про аварію вона сказала, аби відвести підозри, насправді ж той тип цікавився пабом?
«Та ні. Маячня все це, — відігнала Лариса від себе ту думку. — Сон рябої кобили. Нащо я накручую себе і вигадую якісь нісенітниці? Попереду Різдво! Треба зосередитися на чомусь приємному! Тільки от на чому?»
Наступного дня зранку Лариса зателефонувала слідчому й розповіла йому про візит «підозрілого типа». Про свої підозри щодо офіціантки нічого казати не стала.
— Добре, що ви зателефонували. Нічого кримінального у діях цієї людини поки що немає, але вони досить підозрілі, — сказав Микола Синицький. — Спробуємо розібратися, хто це й що йому треба. Як тільки у мене з’явиться вільний час, я до вас приїду. І ви більш детально опишете мені цю людину.
Щойно Лариса завершила розмову зі слідчим, як їй зателефонував батько:
— Привіт, доню. Вгадай, кого я щойно бачив?
— Не знаю. Кого?
— Твого «підозрілого типа»!
— Що? Де ти міг його бачити? Ти де зараз?
— Завітав до Федора Кривенко. У нас із ним шахова партія. Цей слабак хоче взяти реванш за вчорашній програш, але у нього немає жодних шансів. Так ось, коли я йшов до нього, побачив якогось типа, що тиняється біля місця аварії. Судячи з того, як ти мені описала свого вчорашнього відвідувача, це точно він! Що?.. А, і Федір каже, що якийсь тип до його сусідів сьогодні приходив, щось випитував.
— Хто б це міг бути?
— Біс його знає. Добре, доню, поговоримо пізніше. Федір вже розставив фігури і б’є копитом від нетерплячки. Бувай!
«Отже, що ми маємо, — розмірковувала Лариса. — Ті покидьки, що загинули в аварії, судячи з усього, вбили Вітковського. У машині міг бути хтось третій — батько когось бачив тієї ночі. Потім з’являється цей «підозрілий тип». Він може бути тією третьою людиною… Хоча… Ні, це нелогічно. Нащо йому щось розпитувати про аварію, він би й так все знав, якби був там у ту ніч. Тоді хто це може бути? Приватний детектив? Приватний детектив теж може здаватися підозрілим. Хоча… Біс їх знає, які вони з себе, я жодного у житті не бачила. Але якщо це детектив, то хто його найняв і для чого? А якщо припустити, що Ольга мені таки збрехала, і цей тип про аварію не розпитував, а насправді цікавився пабом? Може, він звичайний грабіжник? Стоп. Тоді якого біса він тиняється біля місця аварії і щось там розпитує? Щось я зовсім заплуталася. Нащо я забиваю собі цим голову? Мені що, своїх проблем бракує?»
Лариса припинила думати про ці дивні події, з головою поринувши у вир поточних проблем. Проте незабаром історія отримала несподіване продовження.
У переддень Різдва Лариса поїхала ввечері в гості до подруги. Додому поверталася пізно, була майже північ. Вона поїхала через вулицю Котляревського, на якій розташовувався її паб — так було ближче. Коли проїжджала повз свій заклад, машинально кинула у його бік короткий погляд. І ледь не скрикнула від подиву. Вхідні двері були не зачинені!
Лариса зупинила машину, нахилилася до бокового скла й уважно придивилася. Так і є. Їй це не привиділося. Великі дерев’яні вхідні двері пабу, зроблені під старовину, були злегка прочинені. Але всередині було темно.
Паб працював до одинадцятої, тож у цей час там нікого не мало бути. Зазвичай заклад зачиняли не пізніше, ніж на початку дванадцятої. Іноді Лариса робила це сама, іноді, коли їй потрібно було піти у своїх справах раніше, як це сталося сьогодні, працівники зачиняли паб самі та вмикали сигналізацію.
«Прокляття! Це пограбування!» — промайнула в Лариси думка. Вона розуміла, що туди не варто йти самій, це може бути небезпечно, але не могла себе зупинити. Вона вийшла з машини й роззирнулася. Навкруги нікого. Було тихо, лише ледь чутно поскрипувала, розгойдуючись на вітру, металева вивіска у формі герба із зображенням голови коня.
Лариса повільно підійшла до дверей пабу. Обережно зазирнула у прочинені двері, але нікого не побачила.
— Агов! Тут хтось є? — спитала вона. Всередині панувала тиша. Лариса згадала, що у мобільному телефоні є ліхтарик. Вона витягла з кишені пальта мобільник, ввімкнула ліхтарик, просунула руку у двері й посвітила всередину. Промінь світла вихопив столики й стільці, відбився від пляшок і дзеркальної стінки за барною стійкою. Наче нікого не видно.
Лариса обережно ступила всередину й потихеньку рушила до барної стійки, де був вимикач. Раптом боковим зором побачила якийсь темний предмет ліворуч від себе. Посвітила туди ліхтарем. Яскравий промінь вихопив з темряви розпростерте на підлозі тіло людини.
Лариса заклякла на місці, з останніх сил стримуючи себе, аби не закричати. Вона одразу його впізнала — «підозрілий тип», і одразу зрозуміла, що він мертвий. Навколо голови чоловіка розпливлася калюжа крові, а скляний погляд втупився у стелю.
Ватні ноги самі понесли Ларису до виходу, на свіже повітря. Подалі від мертвого тіла. Опинившись на вулиці, вона відчула, що її трясе.
«Що робити? Тікати звідси? — гарячково міркувала Лариса. Потім згадала про Синицького: — Слідчий! Треба зателефонувати йому!»
Лариса вимкнула ліхтарик і набрала номер слідчого. Поки слухала гудки, подумки уявила собі, як говорить йому: «Пане слідчий! Ви просили повідомити вам, якщо я ще раз побачу того підозрілого типа. Повідомляю: побачила. Щойно. Він валяється мертвий у моєму пабі…»
Нарешті слідчий відповів:
— Слухаю!
— Це Лариса… Данильченко…
— Щось трапилось? Уже доволі пізно.
— Так. У мене… У мене людина у пабі…
— Дайте вгадаю. Хтось хильнув зайвого і не може на своїх двох покинути ваш чудовий заклад?
— Дідько! Мертва людина!
Голос слідчого одразу посерйознішав:
— Залишайтеся на місці. Нічого не чіпайте. Я викличу наряд і сам приїду якомога швидше, — сказав він і поклав слухавку.
«Спокійно. Ти зробила все, що потрібно, — подумки заспокоювала себе Лариса. — Поліція скоро буде. Залишайся на місці… А якщо вбивця десь поруч? Може, десь сховався і зараз спостерігає за мною із темряви?»
Ларисі одразу стало не по собі, наче вона й справді відчула на собі чийсь погляд. Вона подивилася в один бік вулиці, в інший. Нічого підозрілого не побачила, але все одно позадкувала до дверей пабу.
У руці теленькнув телефон. Лариса подивилася на екран: нове повідомлення у Вайбері від батька.
«Ще не спиш? Я довго кумекав, намагався зрозуміти, чому мені здався дивним силует людини, яку я бачив у ніч аварії. І таки допетрав! У неї була непропорційно велика голова!»
«Він що, випив?» — промайнула в Лариси думка. Тут телефон знову теленькнув, і вона прочитала наступне повідомлення:
«Ця людина була у мотоциклетному шоломі!»
Лариса зупинилася. У голові пронісся здогад. Шолом. Мотоцикл. Вона знає людину, яка їздить на мотоциклі. Не просто їздить, а шаленіє від мотоциклів. Це…
Поруч почувся легкий шурхіт, і Лариса повільно підвела погляд. Хтось намагався непомітно вислизнути з пабу.
— Віктор! — хриплим голосом промовила Лариса.
Чоловік зробив півкроку вперед, і на нього впало світло вуличного ліхтаря. Це справді був Віктор, бармен з її пабу. У лівій руці він тримав спортивну сумку, а в правій — предмет, у якому Лариса впізнала молоток для розколювання льоду з бару.
— Якого біса ти тут робиш? — просичав Віктор.
— Те саме я можу спитати і в тебе! — відповіла Лариса, але Віктор її наче не чув.
— Твоя поява все ускладнює! Чому тебе принесло сюди саме зараз?
— Що відбувається?
— Я цього не хотів. Ти… Ви не залишили мені іншого вибору. Ви обоє!
«Про кого він говорить? Що взагалі відбувається?» — проносилися в голові Лариси думки. І тут вона зрозуміла, що їй загрожує небезпека. Смертельна небезпека!
«Біжи!» — скомандувала вона собі подумки. Але тільки встигла зробити півоберта й занести ногу для першого кроку, як сильна рука схопила її за комір пальта і повалила на землю. Праве плече Лариси миттєво пронизав гострий біль, і з її губ зірвався тихий стогін. Лариса підвела голову й побачила, як над нею схиляється темний силует Віктора з молотком у руці.
Раптом звідкись долинув незрозумілий шум, брязкання дверей і хтось крикнув:
— Стій! Опусти зброю! Руки вгору!
Віктор випростався й подивився в той бік, звідки долинав голос. Потім різко кинувся у протилежний бік.
— Стій! — знову хтось крикнув. — Стрілятиму!
Після цього нічну тишу розірвав спочатку один постріл, через секунду — ще один. Праворуч від Лариси почулося падіння тіла й стогін Віктора. Лариса трохи підвелася, спираючись на лікоть, й побачила Віктора, що корчився на землі метрах у п’ятнадцяти від неї. Потім подивилася в протилежний бік, звідки долинали голоси: в її бік бігли двоє патрульних. Біля патрульної машини різко загальмував чорний автомобіль, з якого вискочив слідчий Микола Синицький і теж побіг в її бік.
Три дні потому Лариса й Микола Синицький сиділи за одним зі столиків у «Строкатому коні».
Слідчий відпив з високого стакану напій лаймово-зеленого кольору й спитав:
— Як, ви кажете, називається ця штука?
— Огірковий лимонад.
— Справді? Цікаво. Я й не знав, що є такий напій. До речі, як ваше плече?
Лариса махнула рукою, мовляв, пусте, і з неприхованим нетерпінням спитала:
— Отже?
— Що ж, настав час розставити крапки у цій історії. Я вам розповім, як усе було. Але спочатку хочу звернути увагу на одну похибку, яка не дозволила нам одразу побачити події під правильним кутом. Ми знали, що одразу після аварії на тому місці свідки бачили якусь людину, і ми припускали, що це може бути третій пасажир білого «Опеля». Ми вважали, що був один транспортний засіб, водій якого не впорався з керуванням. І в цьому була наша помилка. Насправді сталася аварія, в якій було задіяно два транспортних засоби! Відповідно, був і ще один водій. Але детальніше про це трохи згодом.
Отже, почнемо з вашого покупця. Олексій Петрович Вітковський продав свою частку у якомусь бізнесі. Цей бізнес було продано за зниженою вартістю, аби знизити податки, реальну ж суму Вітковський отримав на руки готівкою. Він не міг покласти ці гроші на банківський рахунок, оскільки не зміг би пояснити їхнього походження.
— Чому він не орендував сейфову скриньку в банку?
— Схоже, він вирішив, що йому це не потрібно — ми виявили у підвалі його будинку вбудований у стіну сейф-схованку. Мабуть, вирішив, що цього достатньо, аби себе убезпечити. Про те, що у Вітковського на руках буде велика сума грошей, дізнався Олег Рябенко на прізвисько Рябий — той самий «підозрілий тип», як ви його охрестили. Рябий постійно крутився у кримінальних колах, діставав різну цінну інформацію, яку потім продавав. Він дав наводку на Вітковського братам Кир’яновим, двом покидькам, які промишляли крадіжками та розбоєм, за що мав отримати певну долю.
Брати Кир’янови хапають рушницю і пізно ввечері вриваються до будинку Вітковського. Яким був їхній початковий план, ми вже не дізнаємося, адже всі троє спільників мертві. Але, гадаю, вбивство у їхні плани не входило. Вони прихопили зброю, аби залякати жертву, змусити показати, де гроші. І це їм вдалося. Вітковський відкрив сейф, а потім, найпевніше, спробував вихопити в нападників рушницю. Зав’язалася бійка, і один з братів випадково натиснув на гачок.
Брати Кир’янови схопили гроші, вскочили до свого «Опеля» й дременули звідти. Вони були сильно налякані, їхали на великій швидкості й, гадаю, сперечалися дорогою та з’ясовували, хто з них винен у тому, що сталося.
У цей час ваш бармен Віктор після зустрічі з подругою повертався додому на мотоциклі. У нього раптом погасла передня фара. Віктор зупинився й спробував її полагодити. І тут з-за повороту вилетів білий «Опель». Водій пізно помітив мотоцикл, який стояв ледь не посеред дороги, різко смикнув кермо, і машину занесло. «Опель» влетів у стовп. Водій загинув на місці. Пасажира викинуло крізь лобове скло, він зламав шию. Разом із ним вилетіла сумка з грошима.
Віктору пощастило, його не зачепило. Він пішов подивитися, чи не потрібна комусь допомога. Побачив, що водій та пасажир мертві. І побачив сумку з грошима. Віктор вирішує — ось його шанс! Перед ним купа грошей. Власники загинули, свідків немає, навкруги нікого. Хапай сумку й тікай!
Скористатися власним мотоциклом Віктор не міг, він був пошкоджений. Залишати його на місці аварії теж не можна було. Тому Віктор відтягнув його від дороги й сховав у кущах — метрах у п’ятдесяти звідти була занедбана ділянка, яка заросла чагарником і деревами. Віктор вирішив, що пізніше забере мотоцикл. Після цього він забрав сумку з грошима й пішов додому.
Залишати гроші в себе вдома Віктор побоявся. Вирішив, що безпечніше деякий час потримати їх у якомусь іншому місці. Наступного дня зранку Віктор прийшов на роботу до пабу й сховав сумку у своїй шафці у підсобці — вона зачиняється на замок. Він вирішив почекати й подивитися, що буде далі.
І тут на сцені з’являється Рябий. Гадаю, якби не він, Віктор через деякий час звільнився б і втік з грошима. Рябий знав, що Вітковського вбито, а брати Кир’янови загинули. Але про гроші нічого не відомо. Куди вони поділися?
Рябий здогадується: гроші хтось забрав. Але він не може цього так залишити, бо вважає цю здобич своєю. І він починає пошуки. Розпитує у кав’ярнях і пабах, приходить на місце аварії, розпитує сусідів. І знаходить мотоцикл! Він зіставив усі факти й дійшов висновку, що цей мотоцикл пов’язаний з аварією. А це значить, що водій мотоцикла міг забрати гроші. Якщо це так, власник мотоцикла прийде по нього найближчим часом, адже залишати його там надовго небезпечно. Тож Рябий ховається неподалік і чекає.
І Віктор справді прийшов туди, аби забрати мотоцикл. Рябий простежив за ним, дізнався, де той працює. У переддень Різдва він підстеріг Віктора пізно ввечері, після закриття пабу, і, погрожуючи ножем, став вимагати гроші. Віктор сказав, що сховав їх у пабі. Вони пішли туди разом. У Віктора, як і в інших ваших працівників, були ключі, тож вони змогли зайти у приміщення. В якийсь момент Віктору вдалося непомітно взяти молоток у барі та вдарити Рябого по голові. Удар виявився смертельним. Віктор хотів втекти, але не встиг: тут з’явилися ви. Коли ви вийшли на вулицю, він зачекав трохи й спробував непомітно вислизнути.
Слідчий деякий час помовчав, потім сказав:
— Гадаю, якби патруль не з’явився вчасно, вас могла б спіткати та ж доля, що і Рябого.
Лариса кивнула.
«Це точно, — подумала вона. — Але Святий Миколай, мабуть, таки схаменувся й вирішив, що з мене вже досить подібних подарунків на це Різдво».
Останнє речення Лариса, сама того не помічаючи, сказала вголос.
— Про що ви? — не зрозумів слідчий.
— Ні про що. Просто думки вголос, — Лариса усміхнулася, і Микола Синицький відповів на її усмішку.
«А він милий, цей Микола Синицький», — подумала Лариса й спитала:
— Ще лимонаду?
18.11.2022