Ця історія — не якась небилиця. Події, про які в ній йдеться, сталися насправді. Автор записав усе зі слів одного з учасників цієї пригоди. Записав як є, хіба що трішки приправивши гумором, аби ця історія не була надто похмурою.
Отже, сталося це в одному з українських прифронтових міст. Був пізній весняний вечір.
Микола, назвемо нашого героя так, сидів вдома й відпочивав після важкого робочого дня. Щойно пролунав сигнал повітряної тривоги через наліт «шахедів». Микола чув, як десь за містом працює ППО, проте не звертав на це уваги — вже звик до подібних звуків.
Раптом надворі прогримів потужний вибух. Пронизливо задеренчали у вікнах шибки — прилетіло десь поруч.
Микола вмить зметикував, що постраждати міг звичайний житловий будинок. Навкруги була суцільна житлова забудова. Ані промислових, ані інфраструктурних об’єктів поруч не було.
Рішення було прийнято миттєво: «Треба бігти!»
— Ти куди? — сполохалася дружина, побачивши, як Микола різко підхопився.
— Допомагати. Могли постраждати люди! — Микола накинув куртку і вискочив із квартири.
Місце прильоту виявилося ледь не у сусідньому дворі. Безпілотник влучив у триповерховий житловий будинок. Здійнялася пожежа: палав дах і кілька верхніх квартир.
Мешканці постраждалого будинку висипали на вулицю й розділилися на дві групи: в одній всі голосно верещали, в іншій — завзято знімали пожежу на відео.
«Холера! — вилаявся подумки Микола. — Що за йолопи! В них будинок горить, а вони знімають!»
Поки Микола роздивлявся й вирішував, що робити, з постраждалого будинку вискочив переляканий чолов’яга у спортивних штанях і майці.
— Там квартира горить! — крикнув він Миколі. — А в ній — дитина!
Миколі не треба було повторювати двічі:
— Біжимо! Показуй, де це!
І чоловіки побігли сходами. Потрібна квартира була на останньому поверсі. Двері були зачинені. На дзвінок і грюкіт ніхто не реагував.
Двері були не надто міцними, тож Микола вирішив:
— Треба вибивати!
Вони почали висаджувати двері. Ті не піддавалися. За кілька хвилин Микола відійшов убік трохи перевести подих. Його супутник ще раз розігнався і кинувся на двері. Двері з тріскотом злетіли з петель. Чолов’яга у майці разом з дверима полетів прямо у полум’я. Одяг на ньому миттєво зайнявся.
— Трясця! — вилаявся Микола й кинувся на допомогу. Він скинув із себе куртку і почав збивати полум’я з людини та дверей.
Справившись із полум’ям, чоловіки кинулися до кімнати й винесли звідти дівчинку. Вона була налякана, але, на щастя, неушкоджена.
Чоловіки вийшли надвір. Обидва замурзані. Микола — без куртки, яка загубилась у боротьбі з пожежею, його супутник — в обгорілій майці, яка ще димилась. Врятована дівчина миттєво чкурнула від них, побачивши на вулиці когось зі знайомих.
У цей час у двір заїхала перша пожежна машина.
Худорлявий пожежник, якому на вигляд було років вісімнадцять, не більше, почав розмотувати шланг. Шланг активно пручався.
«Ну просто античний сюжет. Поєдинок юного Геракла з гігантським змієм», — подумав Микола, спостерігаючи за цією картиною.
За кілька хвилин двобій завершився не дуже впевненою, але перемогою пуцьвірінка у пожежній формі.
— Вмикай! — пролунала команда.
Потужний струмінь крижаної води ледь не збив Миколу з ніг. Виявилося, що у шлангу була діра. Вода шурувала, била фонтаном, але не в той бік, куди треба.
— А! Хай йому грець! Що ж ви робите? — заволав Микола, який зовсім не розраховував на такі водні процедури.
— Вимикай! — пролунала команда.
Воду вимкнули. Пожежа тим часом вирувала й поширювалася на сусідні квартири.
Приїхала друга пожежна машина. Виявилося, що в ній немає води. Чому — невідомо. Може, пожежники так поспішали, що забули набрати, або просто вирішили, що порожняком швидше доїдуть.
Пожежники відкрутили шланг від другої машини й почали прикручувати до першої. Дитсадкового пожежника не залучали до цієї операції, тому все пройшло швидко. Нарешті всі перешкоди були усунуті й процес гасіння пожежі почався.
Микола, мокрий наче хлющ, із цікавістю спостерігав за цим дійством. І доволі швидко зрозумів, що процес іде не дуже ефективно.
«Куди він ллє, матері його ковінька! — вилаявся він подумки. — Наче буряки на городі поливає!»
Нарешті Микола не витримав і крикнув пожежникові:
— Що ж ти робиш! Відсікай! Зараз вогонь далі перекинеться!
Ніхто з пожежників його не почув, зате почув поліціянт, могутня постать якого одразу виникла поруч із Миколою:
— Ти чого тут командуєш? Ти хто такий?
— Я допомогти хотів, — пояснив Микола.
— Без тебе розберуться. А ну, йди звідси!
Поліціянт спробував ліктем відсунути Миколу вбік. Микола зробив аналогічний рух у відповідь.
Поліціянтові цей жест явно не сподобався. Не встиг Микола й оком кліпнути, як йому скрутили руки й надягли кайданки.
— Що ж це робиться? — заволав Микола. — За що?!
— Стій спокійно!
— Я ж справді допомагав. Дитину з вогню виніс!
— Зараз розберемось, що ти і звідки виніс.
— Та скажіть же йому! Ви ж бачили! — крикнув Микола у бік натовпу.
Але йому ніхто не відповів. Мужик в обгорілій майці вже кудись гайнув. Та частина натовпу, яка галасувала, нічого не почула. А інша половина розгубилась. Відеоблогери, очевидно, не могли вирішити, що знімати далі: як у патрульну машину пакують мокрого мужика, чи як палає будинок.
— Зараз проїдемось до відділку, — сказав тим часом поліціянт. — Там і розкажеш про свої подвиги.
І Миколу повезли до відділку. Там із ним провели роз’яснювальну роботу, яка включала кілька стусанів, після чого посадили на лавку і сказали чекати. Чого чекати — не пояснили.
Години за півтори до відділку заявилася начальниця. Почала з’ясовувати, що за мокрий мужик сидить у них на лавці. Потім вона попросила Миколу почекати в коридорі, закрилася із підлеглими у себе в кабінеті й, судячи з галасу, всипала їм перцю.
Після цього з Миколи зняли кайданки. Дали рушника. Попросили вибачення. Замість «Гей, ти!» до нього тепер зверталися на ім’я і по батькові.
Вже під ранок Миколу привезли додому.
— Що трапилось? Де ти був весь цей час? — кинулася до нього перелякана дружина.
— Краще не питай! — буркнув Микола. Він був злий і втомлений, наче всю ніч вагони розвантажував. І був зовсім не впевнений, що наступного разу, якщо виникне потреба, він знову кинеться на допомогу.