Останнім часом я читав чимало атеїстичної та наукової літератури — Річарда Докінза, Бертрана Рассела, Джеймса Фрейзера, «Історію Землі» Роберта Гейзена. І якось під час пошуку додаткової інформації наштовхнувся на згадку про книжку Джоша Макдауелла «Не просто тесля», в якій автор намагається довести божественну сутність Христа. Зазвичай я такого не читаю, читання подібної літератури — це ніби розмова з божевільним. Але цього разу цікавість взяла гору, і я вирішив ознайомитись з цим твором. Тож давайте разом поглянемо, які доводи зумів знайти Макдауелл, і розберемось, чи вдалось йому довести свою думку.
Спочатку трохи інформації про автора. Джослін «Джош» Макдауелл — американський християнський апологет і євангеліст. Має ступінь магістра богослов’я. Вікіпедія стверджує, що він є автором або співавтором понад 150 книжок. Не важко здогадатись, якої тематики.
У студентські роки Макдауелл зовсім не був релігійним, навпаки, вважав, що вірити в Христа означає бути без клепки в голові. Щоб довести хибність позиції християн, Макдауелл вирішив самостійно вивчити документи на цю тематику, і у підсумку сам навернувся на християнство. Тож подивімось, чи не розгубив автор власних клепок під час пошуків істини.
У першому розділі, який називається «Що у ньому надзвичайного», Макдауелл намагається розібратись, чим же Ісус відрізняється від інших релігійних вождів. На думку автора — тим, що тільки Ісус проголосив себе Богом.
Далі слідує купа цитат: Марфа сказала те, Стефан, коли його забивали камінням, пробелькотів те, Іоанн Хреститель проголосив таке, і навіть Фома невіруючий щось там засвідчив. Усі ці цитати, на думку автора, переконливо доводять, що Ісус вважав себе не просто людиною, а істотою, рівною Богові.
Тут варто зазначити два моменти.
По-перше, щоб брати до уваги такі твердження, потрібно довести, що Бог (будь-який, не обов’язково біблійний) взагалі існує. Без впевненості в цьому подібні твердження взагалі не мають значення.
По-друге, насправді не відомо, чи Ісус, історичність постаті якого з певною долею вірогідності можна стверджувати, щось таке говорив. Точно можна сказати тільки те, що про це сказано в Євангеліях. Оригіналу цих текстів немає, хто їх написав насправді — невідомо. Твердження, що, наприклад, Євангеліє від Матвія написав апостол Матвій, усього лише церковна традиція. А інших джерел, крім Євангелій, немає.
Далі Макдауелл наводить ідею з прощенням гріхів. В одному з сюжетів Ісус заявив, що відпустив комусь гріхи. На думку автора, ми можемо пробачити людині образу, але гріх проти Бога може відпустити тільки Бог. А саме це і зробив Ісус.
І що це доводить? Будь-який телепень може заявити, що він Бог і відпускає гріхи.
Після цього автор наводить ще один «вбивчий» доказ: Ісус на суді в присутності свідків також назвав себе Богом.
Виникає логічне запитання. Якщо Джош Макдауелл в присутності свідків назве себе устрицею, чи стане він нею? Ми одразу вважатимемо його трохи нетиповим представником класу членистоногих, як би дивно це не виглядало? Чи ми визнаємо його несповна розуму? Який варіант буде більш ймовірним?
Версію божевілля піддослідного автор також розглянув, слід віддати йому належне. У другому розділі, до якого ми плавно і переходимо.
Отже, у другому розділі Макдауелл пропонує три версії того, ким був Ісус, з урахуванням усіх його тверджень про себе: дурисвітом, божевільним або Богом.
У версії з дурисвітом ми бачимо щось незрозуміле. Макдауелл пише: якщо Ісус знав, що він Бог, коли це стверджував, значить, він брехав і свідомо вводив послідовників в оману.
Що значить знав і брехав? Якщо знав, то не брехав, а казав те, у чому був впевнений. Це не було брехнею.
Або думка Макдауелла тут зробила якийсь незрозумілий кульбіт, або це просто помилка в перекладі. Зупинимось на другій версії й вважатимемо, що автор насправді хотів сказати, що Ісус не знав, що він Бог, але стверджував це, значить, він дурисвіт.
Цю версію, хто б сумнівався, автор одразу відкидає. Чому, я поясню далі. В цьому розділі Макдауелл ставить доволі дивне питання:
Якщо Ісус хотів, щоб люди йшли за ним і вирішив, що він — Бог, то чому він вибрав саме Ізраїль? Чому у постаті теслі із Назарета він явився людям крихітної країни, де населення було на рідкість монолітне у своїй вірі в єдиного, неподільного Бога?
Що це за маячня? Якщо Ісус вирішив, що він — Бог, то він насправді ним не є. Він просто так вирішив. Як тоді він може з’явитись в іншому місці та в іншій постаті? Автор вважає, що будь-яка людина на власний розсуд може вибрати собі місце народження? Захотів — народився в образі велорикші в Шанхаї, не подобається Шанхай — з’являєшся в образі рибалки на Мадагаскарі?
Що ж до питання автора, чому саме Ізраїль. Можливо, тому, що люди саме з цієї місцевості й вигадали цю історію? Про яку ще країну вони могли писати, тим більше, що історія ця писалася саме для єврейського народу. Будь-яка людина при тямі, прочитавши Біблію, дійде висновку, що це суто єврейська історія. Все в ній обертається навколо невеличкого клаптика на нашій величезній планеті.
А тепер на хвилинку уявімо, що Бог і справді явився на землю у вигляді власного сина, аби донести до людей якусь свою думку. І який ми маємо результат? Через дві тисячі років, після всіх хрестових походів, інквізицій та спроб нав’язати нову релігію ми маємо приблизно 2,2 млрд християн. Від загальної кількості людей на Землі це становить приблизно 27,5%. Менше третини людства повірило в цю історію. А якщо додати до цього той факт, що населення самого Ізраїлю, по землях якого крокував божий син, сповідує юдаїзм — віру, яка категорично заперечує, що Ісус був Богом і що принесена ним жертва була необхідною, то божественний план виглядає не більше, ніж фарсом.
Повернемось до нашого Макдауелла. Отже, версію з дурисвітом він відкинув, бо дійшов висновку, що людина, яка жила життям Ісуса, говорила його словами та загинула його смертю, дурисвітом бути не може. Іншими словами, Макдауелл просто не може в це повірити.
Тут хотілося б зазначити, що про життя Ісуса ми можемо прочитати тільки в Євангеліях. Окрім релігійних фанатиків, більше ніхто про нього не писав. Що доволі дивно, якщо враховувати, що мова йде про людину, яка ходила по воді та воскрешала мертвих.
Друга версія, яку розглядає Макдауелл, — Ісус був несповна розуму. Цю версію, звичайно, автор теж відкидає. В неї йому теж важко повірити.
Божевілля окремої людини для Макдауелла виглядає більш неймовірним, ніж ходіння по воді, воскресіння мертвих, прозріння сліпих та інші дива. Також не бачить нічого дивного Макдауелл у необхідності божеству приносити себе у жертву самому собі.
Макдауелл наводить багато цитат від християнських апологетів. І не надає жодних думок від авторитетних діячів науки, які дотримуються протилежної думки. З таким же успіхом на підтвердження теорії, що земля плоска, можна наводити думки людей, які не вірять в те, що вона кругла.
Власне, така вже особливість цієї книжки. Автор не шукає істину, він наводить докази (точніше, те, що особисто він вважає доказами) на користь версії, яка йому подобається більше.
Переходимо до третьої версії: Ісус — Бог. Макдауелл пише, що особисто він не може припустити, що Ісус був дурисвітом чи несповна розуму, тож для нього залишається тільки цей єдиний варіант. І резюмує:
Усі докази, які ми маємо, свідчать, що Ісус — це Господь Бог.
Якщо погодитись з цією думкою, виходить, Ісус — це той самий Бог зі Старого Заповіту, адже Бог один. Значить, саме цей «ясний та всебічно сильний інтелект», який «щоразу давав наймудріші відповіді на складні питання», вирішив якось втопити все людство, вставши не з тієї ноги? І саме він свого часу давав настанови євреям винищувати під корінь сусідні народи включно з жінками, стариками та дітьми, адже він обіцяв їм ці землі? І він давав настанови, як поводитись з рабами? Цікаво.
В третьому розділі Макдауелл намагається призвати собі на допомогу науку.
І одразу висловлює доволі цікаву думку:
Вражаюся, як деградувало мислення сучасної людини. Люди двадцятого сторіччя чомусь дійшли думки, що все, на що немає доказів, — вигадки.
Хоч ми й не знаємо випадків, щоб молюски закінчували університетів та писали книжки, це не означає, що ми маємо одразу відкинути як вигадку твердження про те, що Джош Макдауелл є устрицею, правильно? Якщо я напишу книжку, в якій Джош Макдауелл стверджуватиме, що він устриця, один тільки цей факт у поєднанні з доказами, що такий собі Джош Макдауелл справді існує, буде приводом стверджувати, що написане мною — істина. Не зараз, звісно, а через багато років, коли Макдауелл вже не зможе нічого заперечити, а я — зізнатися, що все вигадав. Здається, тут я чітко слідував логіці автора. Але ми трішки відволіклися.
В цьому розділі автор пояснює різницю між доказом природно-науковим і доказом, який він називає історико-юридичним. І пояснює, що у разі застосування історико-юридичного методу розглядаються три види показань: усні, письмові та речові докази.
Проте Макдауелл забуває про один важливий момент. Так, історики вивчають минуле в тому числі за письмовими документами, що збереглися. І, якщо інших доказів немає, визначають, чи можна якусь подію вважати історичним фактом на основі того, наскільки високою є ймовірність, що таке могло статись.
Умовно кажучи, якщо в літописі про діяння якогось Гудвіна XIV буде сказано, що він у битві на березі Рони вщент розбив військо Луї Довгоносого, це можна прийняти як історичний факт, якщо немає документів, які свідчили б про протилежне. Проте якщо в цьому літописі буде сказано, що після битви славетний Гудвін повертався додому, подібно барону Мюнхгаузену, верхи на половині коня, бо задню половину відрізало під час битви й ця половина залишилась пастися десь у полі, принаймні ця частина історії буде одразу відкинута як неможлива, бо її ймовірність близька до нуля. Бо ніхто ніколи не стикався з таким явищем, як половина живого коня, яка функціонує окремо від іншої. На цій же підставі ми маємо відкидати історії про непорочне зачаття, ходіння по воді та воскресіння з мертвих.
Автор зізнається, що особисто його християнство приваблює тим, що це не якесь сліпе повір’я, а розумна віра.
Розумна? Та невже? Дивимось, що каже Біблія, Книга Приказок Соломонових:
Усім своїм серцем довірся Господові, — і не покладайся на власний розум.
Не знаю, кому довірився своїм серцем Макдауелл, а на власний розум він точно перестав покладатись, якщо пише таке:
Вже той факт, що я живу і роблю те, що роблю, є доказом, що Ісус Христос воскрес із мертвих.
Я б сказав, що це є доказом тільки того, що в його батьків колись був секс.
Також Макдауелл пише:
Щоб повірити у Христа як Спасителя і Господа, ще не від кого не вимагали інтелектуального самогубства.
Справді? Відкинути усі наукові докази того, що Землі понад 4,6 млрд років, і погодитись із версією, що їй усього близько 6 000 років тільки тому, що так написано в одній древній книзі — це якраз і є інтелектуальне самогубство.
Про те, чи можна вірити Біблії, автор розповідає в наступному розділі.
Спочатку Макдауелл спростовує версію про те, що тексти Нового Заповіту — усього лише збірка міфів та легенд. Підставою для цього є думка, що зазвичай нагромадження фольклору у примітивних народів триває століттями, а в цьому випадку мова йде лише про десятки років — стільки років розділяє смерть Ісуса і появу перших Євангелій.
Про що це нам говорить? Тільки про те, що для автора такі явища, як непорочне зачаття та воскресіння з мертвих є більш вірогідними, ніж створення міфу за короткий проміжок часу.
Ще один довід на користь правдивості Нового Заповіту — наявність десятків тисяч копій цих текстів, які майже слово в слово збігаються з найбільш ранніми версіями.
І що? Це лише підтверджує, що копій робили багато і вони робилися дуже старанно. Хіба наявність мільйонів копій «Володаря перснів», які ідентичні першому виданню, свідчить про те, що все описане в цій книжці правда і Середзем’я, населене гобітами, справді існує?
Якщо тексти Нового Заповіту дійшли до нас в тому вигляді, в якому вони були написані, це лише свідчить про те, що вони дійшли до нас в тому вигляді, в якому були написані.
Ще у цьому розділі Макдауелл намагається донести таку думку: учні Ісуса не стали б нічого перекручувати й вигадувати, розповідаючи про те, чого не було, бо їм могли б заперечити інші свідки.
По-перше, які свідки? Хто вони? По-друге, як так сталося, що євреї, попри те, що Ісус ходив серед них і демонстрував у них на очах свої дива, у нього не повірили? Вони не мали б вірити, вони б знали! Але цього не сталося.
Далі автор вказує на те, що в Біблії згадується багато історичних подій та постатей. Наприклад, книга Діянь дуже точно описує географію, давню історію та суспільну ситуацію в Малій Азії. І це нібито свідчить на користь того, що все, написане в Біблії, є правдою.
Здоровий глузд підказує, що це не так. Як би точно, наприклад, Конан Дойль не описував Лондон і скільки б не згадував у своїх творах реальні історичні події, це аж ніяк не свідчить про реальність життя та пригод Шерлока Холмса.
Якщо будь-яке твердження, умовно кажучи, складається з двох частин, правдивість однієї частини жодним чином не свідчить про правдивість другої. Але це не є очевидним для людини віруючої. Наочним прикладом є діалог між американським пастором та євангелістом Кліффом Кнехтлом (Cliffe Knechtle) і атеїстичним активістом та колишнім президентом Атеїстичної спільноти Остіна Меттом Діллаханті (Matt Dillanunty), відео якого можна знайти на Ютубі. В цій бесіді Кнехтл заявив, що існування Нью-Йорка доводить правдивість його твердження про те, що він народився в цьому місті. За цією логікою, якщо я стверджуватиму, що народився на Марсі, це буде правдою, адже Марс справді існує.
У наступному розділі Макдауелл намагається розібратись, чи став би хтось помирати за брехню. Людина розумна одразу збагне, що питання тут поставлене неправильно, в ньому прихована маніпуляція, та про це трохи пізніше.
На початку розділу автор демонструє схильність наводити дивні аналогії. Він пише, що часто питає людей, чи вірять вони в те, що Наполеон насправді був. І коли отримує ствердну відповідь, запитує, звідки вони це знають, адже ніколи особисто його не бачили.
Тут ми знову повертаємось до того, як історики визначають, що вважати фактом, а що ні. В житті Наполеона не було нічого надприродного, нічого такого, з чим би ми не стикались у реальному житті. Тож немає підстав у його існування не вірити. У випадку з іншим персонажем ми маємо справу з непорочним зачаттям, ходінням по воді й таке інше. Тож приклад із Наполеоном — звичайнісінька дурниця.
До того ж Наполеону байдуже, чи вірить хтось у нього (йому на все плювати, бо він помер). І він не погрожує вічними муками тим, хто не вірить.
Але повернімось до нашого автора. Отже, Макдауелл стверджує, що вірить свідченням апостолів, тому що одинадцять із них загинули, як мученики. Загинули тому, що вірили у воскресіння Христа і в те, що він Бог. Якби насправді воскресіння не було, учні б про це знали, і в такому випадку вони б померли за брехню, а це на думку автора неможливо.
Тут ми маємо справу зі звичайним перекручуванням. Люди не помирають за правду чи брехню. Вони можуть віддати своє життя за те, у що вони вірять. Але сам факт, що вони у це вірять, навіть настільки, що готові пожертвувати найдорожчим, зовсім не означає, що те, у що вони вірять, є правдою.
Хіба терористи-смертники помирають за брехню? Ні.
Візьмемо приклад із нещодавніх новин: у Сирії в християнському храмі терорист почав стріляти у натовп, а потім підірвав себе разом з іншими.
Чому таке стається? Такі люди вірять, що чинять правильно, бо:
- релігія обіцяє їм життя після смерті;
- релігія обіцяє їм винагороду за вірність ідеї;
- релігія обіцяє вічну кару за відмову від цієї ідеї.
Тож, якщо Макдауелл вважає, що готовність послідовників Ісуса прийняти смерть за свої переконання свідчить про правильність цих переконань, в такому разі готовність ісламістського терориста померти за його переконання свідчить, що він теж помер за правду.
І якщо прийняти цей доказ, то виникає питання: що це за геніальній божественний план, втілення якого вимагає мученицької смерті послідовників? Невидимий всезнайко кращого не вигадав?
Наступний розділ має назву «Кому потрібен мертвий месія?» Тут Макдауелл робить невеличкий екскурс в історію та повідомляє нам, що єврейський народ в часи перед появою Ісуса чекав на Месію. Євреїв з дитинства переконували, що ось-ось з’явиться рятівник, який визволить їх з рабства і відновить колишню славу Ізраїля.
Отже, коли Ісуса, якого послідовники вважали Месією, розіп’яли, спантеличені послідовники розбрелися по домівках й сиділи там настільки засмучені, що аж кусень хліба до рота не ліз. Але потім сталося якесь диво. Вони повернулись і почали на всі заставки прославляти Ісуса як спасителя і Бога.
З цього Макдауелл робить висновок, що така переміна стала можливою тільки тому, що Ісус воскрес і явився усім дванадцятьом.
Йдемо далі. В наступному розділі Макдауелл розповідає про випадок з наверненням у християнство такого собі Савла, він же Павло. Чудасія, яка трапилась з цим шановним добродієм, на думку автора є одним із найбільш вражаючих свідчень на користь християнства.
Сталося це так. Молодий єврей Савл був вірним своєму юдейському вихованню і ненавидів християн. Чому саме він їх ненавидів, я не знаю, може, їхня форма голови йому не подобалась або ще щось. Та це неважливо. Важливо те, що одного разу почовгав він у якихось справах у Дамаск. І сталося так, що саме там в цей момент пролітав Ісус. Побачивши Савла, він крикнув йому щось на зразок: «Гей, здоровенькі були! Це ж я, Ісус з Назарета!» Савл при цьому нікого не бачив, чув тільки голос.
Найдивніше в цій історії те, що Савл від почутого втратив зір. Чому не став заїкатися з переляку, або не перестав вимовляти літеру «р» — невідомо. Хай там як, проблема швидко вирішилась. Далі події розгортались в такій послідовності: Савл прозрів, встав, був охрещений і, прийнявши їжу, на сили зміцнів. Після цього, слід розуміти, радісний та сповнений сил Савл, він же Павло, побіг прославляти новий культ, прибічником якого він миттєво став.
Чи є якісь докази, що це сталось насправді? Чи є якісь докази, що це не було звичайним видінням людини, схибленої на релігії? Макдауелл цього не повідомляє.
Переходимо до наступного розділу. В ньому автор намагається розібратись, чи сталося воскресіння насправді.
Отже, які докази ми маємо цього разу? Окрім учнів, яким Ісус муляв очі протягом сорока днів, маємо ще важливе повідомлення від апостола Павла. Цей добродій стверджував, що якось Ісус з’явився перед натовпом, в якому було понад 500 його послідовників.
Яка красива і точна кількість! Це, мабуть, дорівнювало половині населення невеликого міста тих часів.
Проте тут виникає кілька логічних питань.
По-перше, хто ці 500 свідків? Я бачив не одне відео на Ютюбі, де християнські апологети стверджують, що у них є 500 свідків, але ніхто не може назвати хоч одного з цього натовпу.
По-друге, як так сталося, що маючи таких свідків, євреї ідею з воскресінням Ісуса відкинули? Кожен з цих 500 свідків повернувся б додому, повідомив про побачене рідним, сусідам, і ця новина понеслася б далі, як вогонь сухим очеретом. Але цього не сталося.
По-третє, якщо я напишу, що моя прабабця воскресла і якось з’явилась перед 80-тисячним натовпом, який зібрався на стадіоні, й почала жонглювати м’ячами та показувати інші фокуси, чи мені хтось повірить? Якщо ні, чому? Адже я стверджую, що у мене є 80 тисяч свідків.
Далі автор намагається продемонструвати теорії, які або пояснюють воскресіння природними причинами, або пояснюють, куди могло подітись тіло.
Всі версії автор відкидає з тих чи інших причин. Варто звернути увагу на одну з таких версії: поява Христа після воскресіння була усього лише маренням, галюцинацією. Це пояснення Макдауелл відкидає бо, мовляв, ця гіпотеза ніяк не пов’язується з історичною ситуацією. Отже, автору простіше повірити у можливість того, що мертвець на третій день ожив і почав літати і являтись людям, тобто у явище, з яким ми не стикаємось у повсякденному житті взагалі, ніж у галюцинацію — не таке вже рідке і доволі непогано досліджене явище.
В наступному розділі Макдауелл переходить до теми месіанства. Він стверджує, що у Старому Заповіті є біля 60 основних пророцтв і приблизно 270 уточнень, які збулись в одній людині.
Звісно, автором усіх цих пророцтв є особисто Бог, який заздалегідь залишав підказки, коли з’явиться месія і хто це буде. Навіщо такі складнощі? Макдауелл впевнений, що Бог хотів, щоб в Ісуса були всі докази, коли він прийде до людей.
Чесно кажучи, ця ідея здається сміховинною.
По-перше, життя Ісуса описується в Новому Заповіті, який був написаний набагато пізніше Старого Заповіту, де присутні так звані пророцтва. Що заважало приписати Ісусу всі потрібні факти в біографії? Адже жодних інших джерел, які описували б життя цієї особи, немає.
По-друге, уявімо, що це правда. Що це за геніальний план і що це за докази такі, якщо через дві тисячі років, попри всю пропаганду християнства, в цю історію досі не вірять дві третини людства? Кращих доказів не можна було передбачити?
По-третє, ця історія зі Спасителем людства, як його називає Макдауелл, виглядає повною нісенітницею. Чому? Давайте розберемось.
Отже, в останньому розділі, присвяченому спасінню, Макдауелл стверджує, що Бог люблячий, праведний і справедливий. І він створив Адама і Єву, щоб розділити між ними любов і славу. Але все пішло не за планом: Адам і Єва збунтувалися й пішли власним шляхом. З цієї миті люди відірвалися від Бога, як бубон від шапки, і стали грішними.
Як і всякий люблячий батько, Бог одразу вирішив — смерть усім! Відчуваєте, яка безмежна любов поширюється на всі боки від однієї тільки цієї фрази?
Власне, Бог чого такий злий став на всіх? Виявляється, у всевишнього творця є якась власна природа, яка змушує його карати смертю кожного, хто відірвався (тобто грішника). І нічого він з цією природою зробити не може, попри всю свою всемогутність. Він ніби перейшов у режим термінатора, який запрограмований вбивати — якщо не Сару Коннор, то когось іншого, але обов’язково вбивати. Богу це не подобалося, тож він знайшов вихід — вбити самого себе! У вигляді власного сина (в цьому рішенні теж має відчуватись безмежна любов, я так розумію). Ми пам’ятаємо, що вся ця книжка присвячена доведенню того, що Ісус — це Бог, а оскільки Бог один, то виходить, що сам себе він собі в жертву і приніс.
Отже, як стверджує Макдауелл, реалізував Бог цей хитромудрий план, і таким чином задовольнив святі та справедливі вимоги своєї природи й повернув сам собі свободу ставитися до людства з любов’ю. Тепер, здавалось би, усі врятовані, але ні. Не все так просто. Усіх, хто не оцінив цей щедрий жест, або ніколи не чув про нього, як і раніше, очікує смерть! Така от любов.
Аби довести логічність цих пояснень, автор наводить кілька аналогій. Як завжди, абсолютно недоречних.
Наприклад, розповідає про суддю, який присудив жінці штраф за перевищення швидкості, а потім сам його сплатив, бо ця жінка була його донькою. На думку Макдауелла, суддя не міг просто звільнити доньку від штрафу, бо таким чином він порушив би закон і був би поганим суддею.
Чому це поганий приклад? Бо в ньому суддя, на відміну від Бога, не встановлює законів, а сам ним підкоряється. І змінити їх він не може. Хто встановив Богу закони, яким він має коритися і які не може скасувати? І чи може він у такому випадку вважатися всемогутнім?
В іншому прикладі Макдауелл розповідає про себе і доньку, яка розбила лампу. Він, як добрий тато, садить дівчинку на коліна й повідомляє, що прощає власне дитя. Але є проблема: хто ж заплатить за лампу? Платити ж йому! І робить висновок, що прощення завжди має свою ціну.
Чому це поганий приклад? Бо він зовсім не про прощення. А про компенсацію матеріальних збитків. Гарний приклад про прощення виглядав би так:
Донька сказала татові, що він телепень і вона його не любить. Батько відповідає, що прощає її, адже він любить її. Проблема вирішена.
І ще хотілося б звернути увагу на один момент. Чому мова постійно йде про те, що Ісус за когось там помер? Якщо автор стверджує, що Ісус Бог, то померти він ніяк не міг за визначенням. Він міг влаштувати виставу, показати фокус, на що описана в Новому Заповіті історія в такому випадку і схожа. Але він не перестав існувати. Тож про яку жертву йде мова?
В останньому розділі Макдауелл розповідає про те, як він сам навернувся на християнство.
Коротко цю визначну, як вважає автор, подію можна описати так.
Колись давно Макдауелл не був віруючим і навіть гадав, що більшість християн — просто ідіоти. Якось він почав шукати відповіді, хто він і куди його веде життєвий шлях. Звернувся з цими питаннями до найближчої церкви. Але там не знали, ким є Макдауелл і мапи його життєвого шляху не знайшли, тож автор розчарувався в релігії.
Жив він собі далі. Проте щось не давало спокою. Відповіді все ще так і не знайшлися. І почувався він в ті часи якось некомфортно, бо не завжди був щасливим. Як і всі ми. Коли справи йшли добре, він був щасливим, коли щось було не так — на душі в нього було кепсько. І тут він познайомився з кількома друзями-християнами. На відміну від Макдауелла, ці добродії постійно були натхненними й аж світилися від щастя. За будь-яких обставин!
І Макдауелл вирішив стати таким же, як вони. Він почав шукати, що робить цих людей щасливими. І запевняє, що зрозумів божу любов. А ще він прошмигнув у якісь потаємні двері, які відчинив для нього сам Ісус. З того часу життя Макдауелла наповнилося любов’ю, а усі суперечності зникли. Чи світиться він постійно від щастя, як прожектор, автор не згадує, але скоріше за все так.
Але найголовніше — мапа життя знайшлася! Макдауелл зрозумів, який план Бог приготував для його життя. Судячи з того, чим займається автор останні двадцять років, план цей — прославляти Ісуса на всі заставки.
Така от історія.
Тож підсумуємо.
Книжка коротенька і являє собою доволі поверховий огляд означеної теми.
Більшість висновків заснована на тому, що особисто автор або інші християни чогось не можуть припустити або у щось повірити. Проте на будь-яке божественне пояснення Макдауелл кидається, як голодний на миску супу. Власне, для автора єдиним беззаперечним документом, на який він може покластися, є Біблія. І загалом виходить так, що правдивість текстів, написаних в Біблії, автор доводить за допомогою самої ж Біблії.
Якщо Макдауелл цитує чиїсь думки, то тільки християн, тих хто увірував. Жодних думок з протилежного, так би мовити, табору ми тут не бачимо.
Мене особисто наведені автором докази ні в чому не переконали. Власне, подіяти вони можуть тільки на людину, яка вже вірить в Бога, а це не про мене. Після прочитання цієї книжки я навпаки, ще більше впевнився у правильності своєї думки.
Такі от справи.
Щоб вже закрити цю тему, пропоную вам коротеньку історію. Я люблю вигадувати історії!
Отже, уявіть собі жінку, яка отримує послання такого змісту:
«Колись давно ми були разом. Я любив тебе. І гадав, що у нас все добре. Але в тебе булі інші плани. Ти мене покинула. Це образило мене, ти навіть не уявляєш, як. І я вирішив — смерть тобі! Ти заслуговуєш на це!
З часом я зміг тебе пробачити. Проте необхідність покарати когось нікуди не поділася. Якась вища сила, якій я не можу протистояти, вимагає від мене цього. Але я люблю тебе, тож я вирішив вбити себе. Я повісився у гаражі. Перед цим я заздалегідь підпиляв балку, до якої була прив’язана мотузка, тож коли я вже задихався і гадав, що мені кінець, вона обломилася, я і був врятований. Але я впевнений, що я віддав своє життя за тебе. Я приніс себе в жертву, аби врятувати тебе. Ти маєш бути вдячною мені за це.
Тепер ми можемо бути разом. І ти справді будеш врятована. Але для цього ти повинна любити мене, любити щиро, всім серцем. І після всього, що я зробив для тебе, я висуваю такі умови:
- Якщо ти не любитимеш мене — я тебе вб’ю.
- Якщо ти любитимеш когось іншого — я тебе вб’ю.
- Якщо ти не любитимеш нікого — я тебе вб’ю.
- Якщо ти отримаєш це послання, але не повіриш у нього — я тебе вб’ю.
- Якщо ти отримаєш це послання, але вважатимеш цю ідею безглуздою — я тебе вб’ю.
- Якщо ти з якоїсь причини не отримаєш це послання і не будеш знати про мої вимоги — я тебе вб’ю.
Чекаю на твоє рішення.
Твій люблячий друг.
P.S. Пам’ятай: якщо мені доведеться тебе вбити — це твій вибір!»
І що ви думаєте про такого спасителя?