Категорії
Оповідання

Канікули в селі

Коли мені було вісім років, батьки влітку відвезли мене та мого брата Грицька, на два роки старшого за мене, до баби з дідом у село. Батьки, певно, хотіли спекатися двох малих розбишак до кінця канікул і хоч трохи перевести подих, але їхній план не спрацював — терпець у баби з дідом урвався вже на другий день після нашого приїзду.

Першого дня вранці в нас із Грицьком виникла запекла суперечка з одного дуже важливого питання — хто з нас далі плюне. Ми вирішили, що в хаті з’ясовувати це буде не дуже зручно — місця мало — тож гайнули надвір. На ганку нас перестрів дідусь:

— Гей, не так швидко, малі розбишаки. Ледь діда з ніг не збили! Куди це ви зібралися?

— На подвір’я, — відповів я. — Плю… — закінчити я не встиг, бо миттю отримав штурхана від Грицька.

— Гулятимемо, — виправив мене брат.

— Гулятимете? — спитав дідусь. Він деякий час дивився на нас уважно, певно, намагаючись зрозуміти, які пакості в нас на умі, потім сказав: — Ну, гаразд. Але щоби без витребеньок: по двору за гусями не ганятися й до корови в хлів не лізти.

— Не поліземо, — запевнив Грицько.

Тут я був згоден із братом. Якщо з гусями ще можна було якісь розваги вигадати, то до корови ми точно не поліземо — що ми там забули? Тож я запевнив дідуся й зі свого боку:

— Точно, не поліземо. Ми ж не дурні.

Старий на це нічого не відповів, лише похитав головою, після чого почовгав у своїх справах. Ми ж із Грицьком побігли на подвір’я і стали шукати зручне місце, де б ми могли вирішити нашу суперечку.

Раптом Грицько штовхнув мене ліктем у бік:

— Дивись, яка груша!

Біля паркану росла величезна стара груша. Плодів на дереві було небагато, але ті, що деінде траплялися, були розміром ледь не з футбольний м’яч. Одна така груша звисала прямо над нашими головами метрах у трьох від землі.

— Ого! Мабуть, смачнюща! — сказав я.

— Ага. Треба її зірвати.

— І як ми це зробимо? Вона ж дуже високо!

— Треба жбурнути в неї чимось, вона і впаде, — запропонував Грицько.

— Чим жбурнути? — спитав я. Мені грицькова ідея сподобалася, тож я почав роздивлятися навкруги.

— Тобою! Зараз діда покличемо, він тебе й підкине!

— Та ну тебе! — відмахнувся я від брата. Тут я побачив неподалік на землі велику гілляку.

— Зараз я її зіб’ю, — впевнено заявив я й підняв із землі гілку. У мене промайнула думка, що було б непогано, якби груша впала на голову цьому нахабі.

Грицько тим часом продовжував глузувати з мене:

— Хто, ти? Та ти навіть ногою в штанину влучити не можеш. Куди тобі!

— А ось дивись-но! — я як слід розмахнувся й підкинув гілляку. Поганська дровиняка пролетіла в метрі від груші й полетіла за сусідський паркан.

— Ха-ха! — розвеселився Грицько. — Мазило! Дивись як треба!

Він схопив гілляку побільше, розкрутив її в руці й запустив нею в напрямку груші. Грицькова гілляка просвистіла у якихось сантиметрах від груші й полетіла слідом за моєю через паркан.

— Ха! — зрадів я. — А сам-то! Що, окуляри вдома забув? Чи руки криві?

— Це в тебе криві, як ота гілляка! Сам нізащо не влучиш!

Тут ми з Грицьком почали з’ясовувати, у кого з нас руки пряміші — почали жбурляти в грушу все, що потрапляло під руку. Почергово через паркан полетіли: шмат товстого кабелю, дві наповнені камінням бляшанки, великий підшипник, шмат черепиці та молоток, який дідусь мав необачність залишити посеред двору. Після цього в нас закінчилися «снаряди», тому ми з Грицьком побігли на інший бік подвір’я, звідки повернулися з поліном.

Запущена нами дровиняка також не влучила в грушу, натомість поцілила прямісінько в щось волохате, що цієї мити якраз висунулося з-за паркану. «Щось» видало глухий звук і зникло за парканом, після чого звідти долинуло таке грюкотіння, ніби на купу залізяччя впав мішок із картоплею.

— Що то було? — спитав я Грицька.

— Хто його знає. Якийсь кошлатий страхопуд.

— Ведмідь?

— Та який ведмідь! Ти б ще сказав — снігова людина!

— Тоді що ж?

— Й гадки не маю. Краще вшиваймося звідси!

Ми з Грицьком чкурнули на інший бік подвір’я, де заховалися в клуні з інструментом. Хвилин за двадцять до нашої схованки вдерся дідусь, витягнув нас звідти за вуха й дав добрячої прочуханки.

Виявилося, що ми зарядили поліном прямісінько по кумполу сусідському діду Пахому. Почувши шум на своєму подвір’ї, старий вийшов із хати подивитися, що там відбувається. Деякий час він стояв перед парканом і спостерігав за тим, як на його подвір’я летить усілякий мотлох. Коли настала пауза — ми з Грицьком якраз побігли за поліном — цей бідаха вирішив визирнути з-за паркану і спитати в сусіда, чи той часом не сказився. Тут-то йому і прилетіло.

— Якого біса ви дровами кидалися? — лаявся на нас дідусь.

— Ми не тільки дровами. Ми й молотком… — почав було я й отримав стусана спочатку від Грицька за те, що ляпаю зайвого, потім і від дідуся.

— Цить, малі негідники! Ви що, іншої розваги собі не придумали? — розпинався старий. — Так я вам такі розваги влаштую, що мало не буде. Утнете щось іще — я з вами панькатися не стану: посаджу на ланцюг поруч із Бровком, і сидітимете там до кінця своїх канікул!

Коли буря вщухла, ми з Грицьком всілися на лавці перед ганком. Сидимо, мовчимо. Спостерігаємо за тим, як Бровко, величезний кудлатий собацюга, навіщось риє яму біля своєї будки.

Дивився я на Бровка й уявив собі таку картину: ми з братом знову щось скоїли, і дідусь дотримався обіцянки — посадив нас на ланцюг поруч із собачою будкою. Сидимо ми на землі, замурзані та зі скуйовдженим волоссям. До нас приходить дідусь і ставить перед нами мисчину з якимись недоїдками: «Їжте, паскудні створіння!»

Відігнав я від себе те видіння і сказав братові:

— На ланцюгу сидіти — веселого мало.

— Еге ж, — погодився той.

Деякий час ми сиділи мовчки, думаючи кожен про своє. Раптом Грицько запропонував:

— Треба його вигуляти!

— Кого? — не одразу второпав я.

— Бровка, кого ж іще! Не діда ж нашого!

— Хіба дворових псів треба вигулювати?

— Звичайно. А ти як думав? Йому ж треба якось у туалет ходити. Он, бачиш, яму риє. Мабуть, уже припекло!

Я почав вагатися, бо не дуже вірив братові та й до того ж знав, що всі його вигадки чомусь завжди прозводять до якоїсь халепи. Але тут він спитав:

— Чи ти боїшся?

— Чого боюся? — не второпав я.

— Бровка. Мабуть, коли вперше його побачив, ледь у штанці не надзюрив!

— Сам ти в штанці напудив. Нічого я не боюся!

Тут у нас із Грицьком зав’язалася чергова суперечка, вирішити яку можна було тільки в один спосіб — відв’язати пса й відправитися з ним на прогулянку. Так ми і зробили.

Тільки-но ми відчепили ланцюг, як Бровко кинувся до прочинених воріт і потягнув нас за собою, наче моторний човен лижників по воді.

Поява Бровка на вулиці викликала справжній фурор. Гуси загоготали й кинулися в різні боки. Сусідський кіт шмигонув у чагарник. А листоноша, що якраз прямував вулицею, скаконув на ліхтарний стовп. Заскочив невисоко, але коли Бровко клацнув іклами в нього перед носом, вмить злетів на саму верхівку.

Переконавшись, що листоношу йому не дістати, Бровко кинувся до іншої жертви — вулицею в наш бік якраз котив на велосипеді якийсь опецьок. Побачивши вовкодава, що несеться на нього, хлоп’яга спробував було розвернутися й дати драпака, але швидко втратив рівновагу й беркицьнувся в канаву.

Бровко вже збирався вчепитися хлопцеві в ту частину тіла, якою той зазвичай вмощується на сидіння свого велосипеда, але в ситуацію вчасно втрутився дідусь. Він відтягнув пса у двір, надавав нам стусанів і закрив у хаті, а сам побіг знімати зі стовпа листоношу. За півгодини дідусь повернувся і, лаючись на чім світ стоїть, повідомив, що листоноша відмовляється злізати — боїться. Після цього дідусь побіг телефонувати до райцентру, щоби викликати пожежників із драбиною.

Повернувся дідусь за дві години, злий як чорт, і пообіцяв нам, що ще одна витівка з нашого боку, і він зробить із нас опудала й поставить у городі відлякувати ворон.

Залишок того дня ми просиділи в хаті, бо були покарані.

Наступного ранку ми з Грицьком відправилися на прогулянку. Цього разу вирішили триматися подалі від двору й пішли блукати городами.

На ділянці, засадженій соняшником, ми побачили дерев’яні рейки, що стирчали із землі. До них було прив’язане якесь дрантя й мішок із соломою, на який нап’яли капелюха.

— Це що таке? — спитав я Грицька.

— Опудало. Відлякувати птахів, — відповів той. — Будеш погано поводитися, дідусь і з тебе таке зробить. Прив’яже тебе до дровиняки й будеш тут стирчати цілими днями.

— Не хочу бути опудалом.

— Та з тебе й не вийде опудала.

— Чого це?

— Бо ти не зможеш відлякувати птахів. Вони навпаки — летітимуть до тебе, бо побачать твою зачіску й подумають, що то їхнє гніздо!

Тут Грицько почав реготати. Я хотів було дати йому копняка, але перечепився через корягу й гепнувся на землю. Грицько зареготав ще гучніше.

Галас, який ми зчинили, сполохав пташок — маленька зграйка випурхнула з чагарнику неподалік від нас.

— Дивись, пташки! — зрадів Грицько.

— І що? — спитав я, обтрушуючись від пилюки.

— Треба їх відігнати, а то все насіння склюють.

Грицько дістав із кишені величезну рогатку й почав заряджати її зігнутим навпіл шматком товстого дроту.

— Смертельна зброя! — похизувався він. — Розбиває пляшку з-під шампанського з 30 метрів!

Я хотів було зупинити брата, але не встиг — він прицілився й вистрілив.

У жодну з пташок грицькова «смертельна зброя» не влучила, натомість десь вдалині за кущами почулося щось схоже на мичання.

— У кого це ти влучив? У корову? — спитав я.

Грицько знизав плечима:

— Може, й у корову.

Він деякий час повагався, потім вирішив:

— Треба подивитися.

Грицько сунув мені в руку рогатку і зник за кущами. За хвилину він повернувся.

— Ну що, таки в корову? — спитав я.

— Майже. У якусь товстезну тітку, яка поралася у своєму городі. Вшиваймося звідси, поки вона не побачила тебе й не відкрутила тобі голову.

— Чого це вона її відкрутить?

— Бо побачить у тебе в руках рогатку!

У моїх руках і справді досі стирчала рогатка. Я жбурнув її в траву й побіг за Грицьком, який уже припустив городами.

Бігли ми куди очі дивляться, поки не опинилися на іншому боці села. Сіли під деревом на високому пагорбі, з якого відкривався мальовничий краєвид на ставок, що розкинувся внизу, та на безкраї поля за ним.

Сиділи ми й переводили подих, як раптом Грицько штовхнув мене в бік:

— Дивись — колесо!

Неподалік від нас у траві і справді лежала здоровезна стара покришка чи то від трактора, чи то від великої вантажівки.

— І що? — спитав я.

— Давай піднімемо й по дорозі покатимо. Буде весело!

— Та ну… Що тут веселого…

— А, зрозуміло. Ти відмовляєшся, бо розумієш, що не зможеш його підняти.

— Дурниці!

— Точно! Ти ж слабкий, як хробак. Ти в дзеркалі себе бачив? Ручки й ніжки тоненькі, як макарони.

— Що?!

— Так і є, — вів далі Грицько. — Коли батьки відчиняють кватирку, тебе доводиться до табуретки прив’язувати, аби не винесло протягом.

— Що ти мелеш!

— А що, хіба не так? Тому дідусь і забороняє тобі ганятися за гусями — бо ще раптом хтось із них розлютиться, схопить тебе клювом і понесе хтозна куди!

Цього я стерпіти не міг. Кинувся до покришки, аби продемонструвати нахабі, на що я здатний.

Я довго крехтів і сопів, хапався за покришку то з одного боку, то з іншого. Нарешті мені таки вдалося відірвати її від землі й поставити вертикально. Але тут я послизнувся на траві, втратив рівновагу і відштовхнув від себе покришку. Вона понеслася вниз із пагорба, набираючи шалену швидкість, і шубовснула на повному ходу в ставок.

Падіння покришки налякало кількох жаб, зграйку качок і двох рибалок, що сиділи в човні неподалік від берега. Після цього на воді піднялося невеличке цунамі, яке так розгойдало човен, що обох рибалок разом із вудками викинуло за борт.

Ми із Грицьком похапалися за животи від сміху.

— Майже пряме влучання, — похвалив мене Грицько, коли ми трохи заспокоїлися. — А ти не такий уже й косоокий!

Тим часом рибалки вибралися на берег, побачили нас і почали дертися, наче павуки, на пагорб.

— Здається, ці двоє хочуть познайомитися з тобою поближче, — сказав Грицько.

— Навіщо?

— Певно, аби зробити з тебе наживку. Тож краще вшиваймося звідси!

Я наживкою бути не хотів, тому побіг слідом за Грицьком. Бігли ми доти, поки не переконалися, що нас ніхто вже не переслідує. Потім вийшли на якусь сільську вулицю й пішли неквапом, переводячи подих. Метрів за п’ятдесят нагнали бабцю, яка, зігнувшись ледь не вдвоє, перла дві важкі торби.

— Давай допоможемо, — запропонував Грицько.

Я було подумав, чи не вскочимо ми знову у якусь халепу, але потім відігнав цю думку: це ж добра справа, що може статися поганого?

Тож запропонували ми старенькій допомогу. Вона спочатку пручалася, але потім таки погодилася. Узяли ми з Грицьком кожен по торбині й пішли далі вулицею. Не знаю, як грицькова торба, а моя була важкою, наче стара туди цеглин напхала.

Позбувшись своїх важких торбин, бабця значно повеселішала й почала дорогою випитувати в нас, хто ми такі й до кого приїхали. Дійшли ми так, теревенячи про те й се, до кінця вулиці, як раптом почули позаду якийсь галас. Обернулися ми й побачили, що в наш бік біжать два типи із дрючинами в руках.

— Це ж ті телепні зі ставка! — впізнав їх Грицько.

— І чого їм знову треба? — спитав я в нього.

— Зрозуміло, чого — хочуть дати тобі по спиняці ломакою.

— Кепсько.

— Еге ж. Біжимо! — скомандував Грицько. Він кинув у бік торбу, крикнув на ходу «Звиняйте, бабуню, термінові справи!», — і дременув вулицею. Я кинув і свою торбу й побіг за братом.

Ми добігли до сусідньої вулиці, а звідти пошпарили городами. Бігли, поки не побачили дерев’яний сарай, у стіні якого зіяла невелика діра.

— Полізли сюди! Сховаємося! — скомандував Грицько.

Часу сперечатися не було, тож я поліз слідом за братом крізь діру.

Всередині було темно, хоч в око стрель. Ми опинилися на купі якогось пильного каміння, на якому борсалися весь час, поки сиділи в тій будці. Нарешті десь за півгодини ми наважилися висунутися назовні.

Виявилося, що в сараї зберігалося вугілля. Ми вилізли з діри в стіні, наче два чортеняти із воріт до пекла — чорнісінькі від вугільного пилу й зі скуйовдженим волоссям. У такому вигляді й пошкандибали додому.

Десь на півдорозі на нас ледь не налетів з-за рогу якийсь чолов’яга, що їхав у запряженій кобилою тарадайці. Побачивши нас, кобила стала на диби, налякано заіржала й понесла свого пасажира в інший кінець вулиці.

Коли наші з Грицьком замурзані фігури з’явилися на подвір’ї, пес Бровко піджав хвоста і шмигонув до будки.

Баба Мотря охнула й перехрестилася:

— Матір Божа!

Дід, що сидів на лавці перед ганком, від подиву так роззявив рота, що вронив запалену цигарку собі на штани. За мить ті почали димитися. Дідусь підхопився й почав лупцювати себе по штанях і підстрибувати, наче абориген під час виконання ритуального танцю.

Ми з Грицьком ледь від сміху не луснули від того видовиська.

Розібравшись зі штанями, дідусь уже збирався всипати нам по перше число, але тут припхалася стара, якій ми допомагали нести торби. Ця навіжена почала розповідати дідові, що на вулиці її підкараулили двоє малих розбійників і намагалися пограбувати. Негідники ловко втерлися в довіру і встигли заволодіти скарбом, але їхньому підступному задуму завадили доблесні рибалки, що якраз прямували вулицею.

Після тієї оповідки дідусь не те що розлютився — оскаженів. Ледь вуха нам із Грицьком не повідривав.

Залишок того дня ми просиділи в хаті, бо були покарані.

Наступного ранку, наче грім серед ясного неба, заявилися батьки і взагалі не пояснюючи, що відбувається, забрали нас до міста. Після того нас із Грицьком ще роки два чи три не привозили до села.