Ідеальний план

Мені урвався терпець. Я усвідомив — так більше тривати не може. Треба щось робити. І допомогти мені може тільки старий друзяка Геннадій. Тож я зателефонував йому. Сказав, що становище дуже складне та потребує особистої зустрічі. Геннадій пообіцяв примчати, як тільки зможе.

За годину у вхідні двері подзвонили, і я пішов відчиняти. До моєї оселі впливла висока постать Геннадія. Цей Аполлон, як завжди, був ретельно поголений і вдягнений бездоганно: у темно-сірому костюмі та світло-блакитній сорочці з краваткою. Приміщення вмить заповнив вишуканий аромат чоловічого парфуму.

— Що там у тебе, Антоне? — кинув він недбало з порога. — Тільки швидко, у мене мало часу. За сорок хвилин у мене зустріч з Вікторією, а туди ще треба доїхати.

— Що за Вікторія? — поцікавився я.

— Працює на місцевому радіо. В неї ангельський голос. І така ж ангельська зовнішність. Її батько хоче купити для неї квартиру, тож ми вже тричі зустрічались, я показував їм варіанти. А сьогодні вона сама зателефонувала мені, запропонувала кудись сходити, випити вина, поспілкуватися про музику. Виявилося, що вона обожнює джаз, як і я…

— Прокляття! — вирвалося в мене.

— Що таке? Ти чого?

— Як? Як тобі це вдається? Чому ти міняєш жінок як циган коней, а від мене вони втікають після першої ж зустрічі?!

— Ну… Це природний шарм і вміння поводитися із протилежною статтю, відточене до досконалості. — Геннадій подивився на себе в дзеркало, поправив краватку і, задоволений побаченим, знову обернувся до мене. — А ти чого питаєш? Це що, і є та серйозна проблема, про яку ти казав?

Очевидно, нотки відчаю у моєму голосі не промайнули повз його увагу. Я підтвердив:

— Угу.

— Стривай! Я ж нещодавно познайомив тебе з гарною дівчиною. Як її… Оленою. Вона у торговому центрі працює, здається, в ювелірному відділі.

— То була Ольга. З кулінарного відділу.

— Хм… Можливо. То що із нею?

— Вона готується стати матір’ю.

— Що? — брови Геннадія підстрибнули.

— Не дивись так на мене. Я тут ні до чого. Ми зустрічалися лише одного разу.

— Я гадав, що для цього достатньо й однієї зустрічі.

— Ми були у кав’ярні.

— Ви робили це у кав’ярні?

— Та нічого такого ми не робили! Ми лише спілкувалися. Про літературу.

— І що сталося?

— Я спитав у неї, яка її улюблена книжка. Вона назвала якусь, про драконів чи гномів, щось таке. Я, звісно, розповів про свою улюблену. Це «Нудота» Жана-Поля Сартра.

— «Нудота»? — Геннадій скривився, ніби йому самому стало зле. — Що це за назва така? Це що, якийсь медичний довідник?

— Це, щоб ти знав, філософський роман. Про сенс життя. Отже, почав я їй розповідати про головного героя, Антуана Рокантена. Як він раптом почав усвідомлювати своє буття, відчув нудоту. Все навколо почало огортати його слизькою та огидною поверхнею предметів. Він почав захлинатися у цьому гниловодді… Аж раптом, посеред моєї розповіді, Ольга вся позеленіла.

— Не дивно.

— Її почало нудити. Вона вибачилась, сказала, що недобре почувається, й побігла додому.

— І що було далі?

— Вона зателефонувала мені за пару днів. Сказала, що з нею останнім часом вже не вперше таке трапляється бо, як виявилось, вона вагітна. Ще вона сказала, що їй зараз не до побачень, вона зайнята — з’ясовує, хто батько дитини.

— Отакої. Що тут скажеш, не пощастило. Їй, — констатував Геннадій. — Стривай! А що сталося з цією… як її… Марією, з театрального інституту? Я познайомив тебе з нею перед Ольгою.

— Ти маєш на увазі Марину, з кулінарного технікуму?

— А, точно! Це була Марина. То що з нею?

— У неї виявилась тяга до досліджень.

— І що вона хотіла досліджувати?

— Мене. Точніше, вплив деяких речовин на мій організм. На нашому першому і єдиному побаченні вона запропонувала випити за знайомство й замовила коньяк. Я тактовно відмовився й собі взяв каву. Ти ж знаєш, що мій організм не поєднується з алкоголем. Якщо хоч трішки вип’ю, стаю сам не свій. Я їй так і сказав. Тож сиділи ми, теревенили. Вона почала розпитувати мене про всяке, і між іншим, про те, що саме зі мною відбувається, якщо я вживаю алкоголь. Я побачив, що в її очах замайорів вогник цікавості. Вона стала уважніше придивлятися до мене. Я й подумав, що це через симпатію до мене… ну, і розхвилювався трішки. Кілька разів відлучався до вбиральні — вмитися, зібратися з думками. А вона в цей час, як виявилось, підливала свій коньяк до моєї кави. Хотіла побачити, що буде.

— І як, побачила?

— Звісно. Їй було весело, а мені не дуже. Спочатку мене кинуло в жар. Я запропонував піти на свіже повітря, в парк. Там я поліз у ставок і став ганятися за качками. Після цього посперечався про щось із білкою. Потім довго обіймався з деревом. Закінчилося все тим, що Марина відправила мене на таксі додому. Сказала, що давно так не сміялася. Більше ми з нею не бачились.

— Дідько! І як ти примудряєшся постійно встрягати у якусь халепу?

— Напевно, маю талант до цього.

— Не сумніваюся. — Геннадій окинув мене уважним поглядом і після короткої паузи оголосив вердикт: — Що ж, я бачу, ситуація справді серйозна і потребує негайного втручання. Але тобі не варто хвилюватися — справу бере у свої руки професіонал. І у мене вже є план.

— Що за план?

— Зачекай, напишу Вікторії, що ми зустрічаємось на п’ятнадцять хвилин пізніше, і все поясню, — він дістав мобільник і почав щось шукати. — Дідько, потрібна ціла вічність, аби щось знайти у моїй телефонній книзі. Одних тільки Вікторій чортзна-скільки. Яка з них мені зараз потрібна? Ага, ось вона!

Геннадій швидко щось написав, усміхнувся, коли надійшла відповідь, сховав телефон у кишеню і знову подивився на мене:

— Отже, цього разу я все організую сам. Підшукаю серед знайомих дівчину, з якою ти познайомишся, і на перше побачення ми підемо вчотирьох.

— Що?!

— Так, старий. За тобою потрібний нагляд, аби ти знову щось не утнув. Тож нас буде четверо: ми з Вікторією і ти з новою дівчиною. Разом чудово проведемо час. Тільки спочатку тебе треба певним чином підготувати.

— Що ти маєш на увазі?

— По-перше, твоя зачіска. Доведеться тебе підстригти. Ну що це за грива? Тільки подивись на себе у дзеркало! На кого ти схожий?

Я подивився. Гребінця моя голова й справді вже давненько не бачила. І що з того? Велике діло!

— Трохи на того шотландського чувака, що його Мел Гібсон грав, у «Хороброму серці», хіба ні? — спитав я.

— Ні. Ти схожий на людину, яка щойно вилізла з печери. Не дивно, що дівки від тебе кидаються в різні боки. Це природний інстинкт. Доведеться обстригти ці патли. Я потім тобі скину адресу гарної перукарні, тут недалеко. Далі, що в тебе з одягом?

— А що з ним? — я здивовано подивився на себе.

— Що це за лахміття на тобі?

— Мій домашній одяг.

— Якби ж то. Коли останнього разу я намагався витягти тебе у кіно і познайомити з… хто ж то був?.. Оксана, здається… Ти припхався у чомусь подібному.

— Ну… Я людина творча, мені ніколи думати про такі дрібниці.

— Доведеться спуститися з хмар, у яких ти постійно витаєш. Я не кажу, що ти маєш прийти на побачення у смокінгу, наче той Джеймс Бонд. Але одяг — перша річ, за якою тебе будуть оцінювати. Ось, подивись на мене!

— Н-н-у… — все, що я спромігся сказати. Він мав справді чудовий вигляд, хоча й дещо піжонський, як на мій смак. Але ж це не мій стиль! Мені завжди здавалося, що класичні костюми мені пасують, як корові сідло.

— Звісно, від мене робота вимагає вдягатися відповідним чином — я рієлтор і працюю з клієнтами, — вів далі Геннадій. — Але повір мені, в особистому житті мій стиль теж неабияк мені допомагає. Тож маємо тебе приодягти. Зможеш знайти щось пристойне, у чому порядній людині не соромно з’явитися на людях? Щось не таке, у чому ти постійно ходиш?

Я на хвильку замислився, перебираючи подумки свій скромний гардероб, і відповів:

— Гадаю, зможу. Дядько Микола два роки тому втретє одружувався, і мені довелося купляти костюм на весілля. Десь має валятися, пошукаю.

— Ну, як скажеш, — Геннадій із сумнівом подивився на мене. — Гаразд, будемо вважати, що з цим ми розібрались. Отже, з новою зачіскою і в нормальному одязі ти будеш мати зовсім інший вигляд. З’явитися перед жінкою ретельно поголеним, підстриженим і добре вдягненим — це вже половина успіху! Тож не вір, коли кажуть, що справжній чоловік має виглядати трохи краще за неандертальця. Так каже тільки той, хто сам виглядає як неандерталець. Тепер давай виберемо підходящу кандидатуру.

Мій друг знову витягнув з кишені мобільний і почав щось шукати.

— У тебе що там, ціла картотека? — поцікавився я.

— Повір, старий, тут є з чого вибрати. Отже, що ми маємо… О, є така собі Маргарита, легкоатлетка. Займається метанням списа. Як тобі?

— Краще не треба.

— Боїшся, що вона прийде на побачення зі списом?

— Просто намагаюся триматися подалі від спортсменок. Якось я мав необережність потиснути руку новій подрузі Павліка, вона боксом займається. Так вона мені ледь руку не відірвала.

— Добре, спортсменки відпадають. Дивимось далі. Так… А як тобі такий варіант: Софія, працює у ветеринарній клініці? Ти ж любиш тварин?

— Ну… Так, люблю…

— От і добре. Значить, у вас уже є щось спільне. Зможете потеревенити про всіляких там кроликів та ховрашків.

— А вона гарненька?

Геннадій наморщив лоба:

— Наскільки я пам’ятаю, так. Де ж я з нею познайомився?.. Здається, у філармонії.

— І ти впевнений, що вона зараз ні з ким не зустрічається?

— А чого б я з нею обмінювався телефонами, подумай сам?

У мене промайнула думка, що причин для цього може бути скільки завгодно, але я нічого не сказав. Геннадій тим часом продовжив:

— Отже, вирішено, запрошуємо Софію. Не хвилюйся, я сам їй зателефоную, скажу, що в мене є друг, з яким їй обов’язково треба познайомитись: розумний, цікавий, симпатичний… Ну, принаймні, будеш таким, коли підстрижешся і вдягнешся у щось людське. Попередньо, план такий: завтра у тебе буде день на підготовку, а зустрічаємося післязавтра ввечері. Якщо Софія не буде зайнята в цей день, звісно. Спочатку посидимо за кавусею, щоб ви могли роззнайомитись як слід. Тільки не розповідай їй про всілякі божевільні книжки, які ти читаєш. Потім підемо до клубу з живою музикою. Знаю один чудовий заклад, нещодавно відкрився.

Мав я сумніви, що з цього плану може щось вийти. З моїм везінням! Але якщо не Геннадій, то хто ще мені зможе допомогти? Ніхто! Тож я погодився. Ми домовились, що він потім надішле мені точний час і місце зустрічі, і мій товариш побіг до своєї Вікторії.

Наступного дня я відправився до перукарні, адресу якої мені надіслав Геннадій. Вона мала назву «Борода і вуса» й розташовувалася за пару кварталів від мого дому.

Бородатий хіпстер міцної статури посадив мене у крісло. Він деякий час крутився навколо мене, роздивляючись з усіх боків, наче я був музейним експонатом. Гадаю, в його очах я був схожий на такого собі Робінзона Крузо, тільки без бороди.

— Прикольно, — сказав він нарешті. — І як будемо стригтися?

— Не знаю. А ви б що порадили?

Бородань ще раз роздивився мене з усіх боків і запропонував: — Можемо зробити зачіску, як у Томаса Шелбі з «Гострих картузів»: з боків і на потилиці майже нічого не залишимо, зверху волосся довге, чуб майже до брів.

Мати вигляд британського гангстера мені не дуже хотілося, тож я відповів:

— Ні, краще щось інше. — Я хвильку подумав і додав: — Може, як у Тома Круза, у «Найкращому стрільці»?

Обличчя бороданя набуло напруженого виразу, що свідчило про серйозну розумову роботу.

Я спробував йому допомогти:

— «Найкращий стрілець». Він же «Top Gun». Фільм про льотчиків.

Обличчя перукаря проясніло:

— А, зрозумів. Льотчик. Добре, зробимо з вас льотчика.

І робота закипіла.

Хвилин за сорок бородань, явно задоволений тим, що вийшло, спитав мене:

— Ну як? Хіба не льотчик?

Із дзеркала на мене дивилася незнайома людина. Не впевнений, що схожа на льотчика. А от якщо ще трішки попрацювати ножицями або машинкою — буде викапаний арештант. Том Круз із такою зачіскою точно не погодився б з’являтися на екрані.

Одним словом, я був не дуже задоволений. Якось незвично було бачити себе із такою короткою стрижкою. Але що зроблено — те зроблено, волосся назад не приліпиш. Тож я сказав, що все добре, віддав за стрижку ледь не чверть свого місячного заробітку й поплентався додому.

Пізніше того дня Геннадій надіслав мені повідомлення:

«Зустріч завтра, як і планували. О сьомій біля «Гороскопа». Розповів про тебе Софії. Зацікавилась і сказала, що дуже хоче з тобою познайомитись».

Того дня я довго не міг заснути. Все думав про Софію. Яка вона із себе? Чому пішла працювати до ветеринарної клініки? Чи носить вона на роботі білий халат?

І наснився мені сон. Я був членом журі на конкурсі краси. На сцену почергово виходили дівчата модельної зовнішності у купальниках і дефілювали сценою, радісно всміхаючись. Я всім ставив двійки та трійки, від чого вони одразу дуже засмучувались. Останньою вийшла дівчина у білому халаті зі стетоскопом на шиї. На халаті висів бейджик з ім’ям Софія. Не пам’ятаю, яку вона мала зовнішність, але я одразу підняв табличку з десяткою. Раптом із-за куліс, як Пилип з конопель, вигулькнула розлючена легкоатлетка Маргарита у трико і зі списом у руках. Вона кинулася на мене. До неї одразу приєдналися розлючені конкурсантки, які отримали від мене низькі оцінки. Здійнялася катавасія. Пізніше я опинився на столі у якомусь приміщенні з білими стінами. Ветеринар Софія схилилася наді мною, взяла мене за руку, яка чомусь виявилась кудлатою собачою лапою, і сказала, що мене потрібно усипити, бо у мене сказ.

Коротше кажучи, спав я тієї ночі погано.

Наступного дня я відпросився з роботи раніше, аби встигнути підготуватися до зустрічі. Прибіг додому й ретельно поголився, бо зранку не встиг. Як завжди, порізався в кількох місцях. Заліпив порізи шматочками туалетного паперу й пішов готувати одяг.

Після двадцяти хвилин розкопок знайшов у шафі світло-сірий костюм. Нап’яв на себе й пішов дивитися у дзеркало.

Клята піджачина сиділа на мені так, ніби була на два розміри більшою, ніж треба.

«І що, оце в такому вигляді я тоді приплентався на весілля? — спитав я себе подумки. — Чи це я так схуд з того часу?»

Хай там як, а я розумів, що в такому вигляді на люди показуватися не можна. Витративши ще двадцять хвилин на пошуки, знайшов заміну: темно-синю водолазку і світло-коричневі джинси. Знову подивився на себе у дзеркало.

Ну, вже інша справа. Схожий на порядну людину. От тільки обличчя… Порізи вже не кровоточили, але були доволі помітними. І що з цим робити? Хтось обов’язково спитає мене, що сталося. І що я скажу? Виходив із дому, зашпортався і заїхав пикою в одвірок? Ні, це смішно. А скажу правду — буду як дурко…

І тут мене осяяла здогадка. Валька! Ось хто мені зараз допоможе!

Валентина була моєю сусідкою, мешкала поверхом вище. Колись я трохи товаришував з її чоловіком, поки вони не розійшлися й він переїхав. Зараз ми з нею іноді перекидаємося слівцем, коли зустрічаємося у дворі або на сходовому майданчику. Вона обов’язково має те, що мені потрібно. Тільки б вона була вдома!

Я вискочив із квартири, піднявся на верхній поверх і подзвонив у крайні праворуч двері. Тихо. Подзвонив іще раз. Нарешті клацнув замок, двері відчинилися, й на порозі з’явилась Валентина, у сірому спортивному костюмі й пухнастих капцях.

— О! Привіт, Антоне! — здивовано звела вона брови. — Я тебе не одразу й впізнала. Подумала, це якийсь твій родич, дуже схожий на тебе.

— Я сам себе останнім часом не впізнаю, — зізнався я. — Слухай, у тебе є… маскувальний крем? Ну, той, що для обличчя?

— Хм… Не знала, що ти почав користуватися косметикою. У мене ще є класна нова помада, лак для нігтів, панчохи…

— Дуже смішно. Ні, мені тільки крем.

— А тобі для чого?

— Приховати порізи на обличчі.

— А… бачу. Це ти що, із сусідським котом зчепився? Я вже не раз Степанівні казала, що він у неї скажений і на людей кидається.

— Це я так голився.

— Справді? А виглядає так, ніби хотів учинити самогубство. Ану, заходь. — Валентина посторонилася, щоб я міг зайти до квартири. — А тепер стій спокійно і не рухайся.

Вона дістала з косметички, що лежала на полиці поруч, якийсь тюбик, вичавила дещицю світлого крему й кількома вправними рухами нанесла його на потрібні місця. Потім роздивилася мене уважно, повернувши моє обличчя до світла, й сказала:

— Тепер набагато краще. Майже непомітно. Що, на побачення зібрався? — вона всміхнулась. — Підстригся, вдягся, як путня людина…

— Ага. Якщо більше мене не побачиш, значить, знову щось пішло не так і я з відчаю кинувся в річку.

— Не мели дурниць. А з ким зустрічаєшся? Вона гарненька?

— Й гадки не маю, — зізнався я. — Ніколи не бачив. Але в нас призначене рандеву вчотирьох.

— Та невже! Ну тоді потім розкажеш, як пройшло.

Я пообіцяв, що так і зроблю, подякував за допомогу й пішов. До кафе «Гороскоп» я вирушив пішки. По-перше, йти було недалеко — якихось три квартали, по-друге, була надія, що від свіжого весняного повітря хоч трішки розвіється туман у моїй макітрі.

За п’ять до сьомої я вже був на умовленому місці. Біля входу в кафе стояла дівчина невисокого зросту, вдягнена у світло-сірі джинси й білий кардиган із плетеним візерунком. У неї було кругле обличчя й трохи кирпатий носик, русяве волосся було зібране у гульку. Мені вона здалася доволі милою.

Я підійшов до дівчини й спитав:

— Софія?

— Так. Це я, — у неї був приємний, м’який голос.

Я не вигадав нічого кращого, ніж простягти їй руку, ніби це була якась ділова зустріч:

— Привіт! Я — Антон!

— Привіт! — вона з усмішкою потиснула мою долоню й спитала:

— А де Геннадій?

— Геннадій? Зараз буде. Куди ж без нього. Мабуть, поїхав за Вікторією.

Моя відповідь, здавалось, її трохи здивувала:

— За Вікторією?

— Ну… Так. Це його подруга.

— А… Тобто ми поки що нікуди не їдемо, чекаємо на Геннадія і Вікторію, так?

— Точно.

Мене трохи збентежило оте «їдемо». В нас що, якісь зміни у планах? Куди це ми маємо їхати? І чому я про це не знаю?

Я почав трохи нервувати. Я і так завжди ніяково почуваюся, коли спілкуюся з малознайомою людиною, а тут іще якісь незрозумілі зміни в планах!

Стояти мовчки не годиться, тож я спробував підтримувати невимушену бесіду:

— Отже, ти працюєш із тваринами?

— З якими тваринами?

— Ну… з песиками там, котиками…

— Якщо мова про мою роботу, то котиків там точно немає, — вона всміхнулась і після паузи додала: — Але є один тип — ще той козел.

Я не зовсім второпав, що це означає. Тим часом обличчя дівчини набуло серйозного виразу і вона звернулася до мене:

— Слухай, мені ця ситуація здається трохи дивною, тож я хочу ще раз уточнити. Отже, ми чекаємо на Геннадія і Вікторію, а потім усі разом їдемо на квартиру?

— На квартиру? — перепитав я.

Що це Гєнка вже придумав таке? Посиденьки вчотирьох на квартирі? Але у кого?

— Я не впевнений, але все може бути, — відповів я. — Геннадій міг щось таке вигадати. Якщо все планується у мене — май на увазі, мене не попередили, і я не встиг прибратися. Тож вибачай за безлад…

Вона якось дивно подивилась на мене і спитала:

— Тобто власник — ти?

— Власник? Ні… Я орендую.

— Зрозуміло. І коли плануєш виїжджати?

— Виїжджати? Навіщо?

— Ну… Щоб там міг жити хтось інший. Я, наприклад, якщо квартира мені сподобається.

«А дівка не промах! — промайнула у мене думка. — Не встигли познайомитись, а вона вже збирається жити у моїй квартирі!» І тут в моїй голові наче щось клацнуло. Пазл склався. Я вмить все зрозумів. Ну, звичайно! Щось подібне врешті й мало статися!

Аби підтвердити свою здогадку, я спитав:

— Скажи, будь ласка, я правильно розумію: ти шукаєш квартиру в оренду і звернулася до агентства з нерухомості. І Геннадій — твій рієлтор?

— Ну… Так, — Софія відповіла таким тоном, ніби я спитав її, чи земля справді кругла.

— І ти не знаєш ні про яке побачення?

— Яке ще побачення? Що відбувається? — вона ошелешено дивилася на мене.

— Нічого надзвичайного. Просто мій друг — йолоп. Вийшла невеличка плутанина…

Тут у мене задзвонив мобільний. Геннадій, хто б іще це міг бути!

— Почекай хвилинку, — сказав я дівчині й відповів на дзвінок.

— Ти вже на місці? — заторохкотів Геннадій. — Вибачай, старий, ми затримуємось, затор… А Софія вже прийшла? Як вона тобі?

— Гєна, ти справжній телепень.

— Га?

— Як ти міг усе переплутати? Ти що там, перегрівся у себе на роботі?

— Що? Про що це ти?

— Ти призначив зустріч не тій Софії!

— Що? Не може цього бути… Стривай, я зараз за кермом, наберу тебе за хвилину.

«Що ж, зараз цей Казанова звіриться зі своєю мобільною картотекою і все стане на свої місця», — подумав я і сказав Софії:

— Зараз все з’ясується. Треба трішки почекати.

Ми терпляче зачекали деякий час мовчки, і ось знову зателефонував Геннадій:

— Триндець! Старий, ти правий. Сталася якась халепа. Я вчора розмовляв по телефону з тією Софією, з ветклініки, домовився про зустріч. І пообіцяв, що скину точний час і місце у повідомленні. Але повідомлення відправив іншій Софії, клієнтці, яка хотіла подивитися квартиру. Не розумію, як таке могло статися.

— Зате я розумію. І знаю, як тобі допомогти: куплю тобі відеокурс «Як правильно давати імена абонентам в телефонній книзі». Гадаю, щось подібне існує і користується попитом, особливо серед старезних бабусь, які тільки освоюють смартфон.

Геннадій пропустив мій дотеп повз вуха:

— Невеличкий форс-мажор. Нічого страшного. Ситуація вже знову в мене під контролем. Отже, як ти розумієш, на сьогодні все скасовується. Я потім зателефоную тій Софії та спробую домовитися на інший день. А цій передай, будь ласка, мої вибачення. Скажи, що вийшла накладка. Я їй потім обов’язково передзвоню, і ми знайдемо їй квартиру. Я навіть зроблю їй знижку по комісійних… Вибач, не можу говорити. Тут щось Вікторія репетує, ніяк не вгамується… — і Геннадій відключився.

Я пояснив Софії, що відбулося. На щастя, вона з гумором поставилася до цієї пригоди. А я відчув, що внутрішнє напруження спало. Цього разу не я виставив себе дурнем, як часто зі мною бувало, а хтось інший. Тож я став почуватися трохи розкутіше.

— Отже, ти працюєш не у ветеринарній клініці? — спитав я.

— Ні, — Софія всміхнулась. — В архітектурному бюро. Наш головний офіс у Дніпрі, але фірма нещодавно відкрила тут філіал, і мені довелося переїхати. Поки зупинилася у подруги й підшукую квартиру в оренду.

— Раніше вже бувала в Запоріжжі?

— Ні. Але знаю, що тут є чимало цікавих архітектурних пам’яток.

— Так. До речі, ми з тобою зараз стоїмо біля однієї з них, — сказав я, маючи на увазі будівлю, в якій розміщувалося кафе «Гороскоп». — А ще поруч є «будинки-вставки», а неподалік розташований так званий «круглий дім»…

По її очах я побачив, що для неї ці назви — не порожні балачки, тож наважився запропонувати:

— Слухай, якщо в тебе є вільний час, ми могли б трохи прогулятися, і я показав би тобі деякі цікавинки. Що скажеш? Візьмемо по морозиву або кави…

— Чому ні? — відповіла вона після короткої паузи, потім усміхнулась і додала вже більш упевнено: — Так! Давай! Чудова ідея!

І ми попрямували проспектом. І подумалось мені тоді: з одного боку, Гєнка начудив і все пішло шкереберть, але з іншого — я таки познайомився зі, здається, доволі цікавою дівчиною. І вона не чкурнула від мене одразу, як чорт від ладану. А це вже щось! Може, цього разу щось і вийде? Побачимо!

29.05.2024