Категорії
Оповідання

Як я кур’єром працював

Якось насіли на мене друзі — давай, мовляв, Ромчику, шуруй влаштовуватися на роботу. А то, мовляв, дістало нас постійно тебе пивом пригощати, бо в тебе завжди ані копійчини в кишені.

Проти колективу не попреш — довелося шукати роботу.

Влаштувався я кур’єром, пошту розносити. У перший робочий день мій начальник, Петро Семенович, вводив мене в курс справи:

— Ось тобі стос конвертів, це рахунки за телекомунікаційні послуги. Розносиш їх по офісах. Ось відомість, тут ставляться підписи про отримання. Уперед!

Я й пішов. Один конверт доставив, другий, третій — наче нічого складного.

«Робота — не бий лежачого, — подумав я собі. — Це не мішки на складі тягати, як Мішка та Толік!»

Але далі завдання стало потроху ускладнюватися. Наступним адресатом виявилося підприємство з чудовою назвою «Укрполімерпромторгпостачбуд». За вказаною на конверті адресою була п’ятиповерхова офісна будівля, на кожному поверсі — довжелезний коридор із купою однакових дверей. І ніде не було жодної вивіски.

Сунувся я в перші-ліпші двері й кажу:

— Здрастуйте! Де тут «Укрполімерпромпом… пом…» Так, стривайте… «Укрполімерпромборг… торг…»

Правильно вимовити назву я зміг із четвертої спроби під дружний сміх офісного персоналу.

— Це що, скоромовка така? — спитав мене крізь сміх якийсь чолов’яга. — А ну, Васю, спробуй повторити! — звернувся він до свого колеги.

Я не став чекати, поки Вася повторить, і зачинив за собою двері.

«Яка ж то зараза таку назву вигадала? — подумав я. — І не вимовиш!»

Робити нічого — пішов шукати далі. Зазирнув у сусідній офіс. Звідти мене направили в приміщення, що містилося в кінці коридору. Там мені порекомендували пошукати на другому поверсі. Поплентався я на другий поверх. Звідти мене відфутболили на третій. З третього відправили на четвертий.

На четвертому поверсі, нарешті, знайшлася людина, яка справді знала, куди мені треба йти. Ця добра жіночка, яка саме мила підлогу, спочатку нагримала на мене, коли я, тиняючись коридором, вкотре перечепився через її швабру. Потім, коли я відповів на її питання, «якого дідька я тут взагалі швендяю», вона мені все детально пояснила:

— Тобі в північне крило треба. А це — південне. Я тут працюю, як бачиш. Прибираю на цьому поверсі. Шостий рік уже тут, до речі, працюю. А раніше кондукторкою в трамваї працювала. На шостому маршруті, це той, що від кільця іде. Пам’ятаю, якось заступила я, значить, на ранкову зміну. Проїхали ми одну зупинку, і на наступній, значить, заповзає у вагон один — по пиці видно, що на квиток у нього немає… Що? Ага, щось я відволіклася. А про що це я?.. Ага! Значить, ідеш у північне крило. Осьо ліворуч будуть сходи, ними зійдеш униз. Там, унизу, до речі, Семенівна прибирає, товаришка моя. Минулого тижня 60 років їй справляли, так вона нас слив’янкою пригощала. Сливи в неї на дачі вродило минулого року — тьма-тьмуща! Дача в неї, до речі, за Панасівкою, це п’ять кілометрів від Григорівки, як повернеш після заправки… Що? Ага, щось я відволіклася. А про що це я розповідала? Крило? Ага! Значить, крило… Береш куряче крильце, кладеш на пательню… Що? Інше крило? Задурив мені голову, от я і збилася! Значить, тобі в північне крило треба. А ми оце зараз у південному. Я тут, до речі, працюю. Прибираю на цьому поверсі. Шостий рік уже тут працюю. А раніше кондукторкою… Стій! Куди це ти побіг?!

Тут я і справді чкурнув сходами, бо відчув, що більше я цих пояснень не витримаю, і так уже ліве око сіпатися почало.

Через годину блукань офісним лабіринтом я таки знайшов офіс клятого «Як-його-там-постачбуду». Причвалав туди весь у милі, наче загнана коняка. У приймальні якась дівчина зустріла мене з усмішкою:

— Добрий день! Чим можу вам допомогти?

Я мовчки простягнув їй конверт.

— О! Дякую! Швидко нас знайшли?

— Майже одразу, — буркнув я.

— Справді? — усе так же радісно спитала вона, ставлячи підпис про отримання кореспонденції. Тут мене понесло:

— Угу. Для мене щось знайти — дитячі забавки! Я добре орієнтуюся на місцевості, це в мене з дитинства. Якось у п’ять років у лісі заблукав — і нічого, зорієнтувався, сам вийшов звідти. Через три дні. Щоправда, опинився за 150 кілометрів від дому. Там мене цигани й підібрали. У них і жив, поки мене міліція не знайшла.

Не знаючи, що на це відповісти, дівчина лише кліпала очима. А я пішов собі й думаю дорогою: «Може, ця робота не така вже й легка, як мені здавалося».

Назва наступної в списку фірми була значно простішою для вимови — «Німфа». Але це аж ніяк не полегшувало пошуки — у будинку, в якому начебто розташовувалася ця «Німфа», я ніякого офісу не знайшов. Це був звичайний триповерховий житловий будинок, я тричі обійшов його навкруги — нічого.

Вирішив я когось розпитати. Дивлюся — на лавці біля під’їзду якась стара бабця сидить. Я до неї:

— Здрастуйте! Не підкажете, де тут офіс компанії «Німфа»?

— Га? Що ти кажеш? — перепитала старенька.

— Я питаю, де тут «Німфа?

— А, ти про цю… Переїхали вони, слава богу. Ще минулого місяця. Спокою від цих паразитів не було!

— А що таке? — здивувався я. — Галасу від їх багато було, чи що?

— Га? Що ти кажеш?

— Галасу від їх багато було?!

— Ох, і галасу було! Як вихідний, так вони отам на дитячому майданчику і збиралися. Уся їхня весела компанія: Нінка, чоловік її пришелепкуватий, Вітька, та приятелі їхні, щоб їм пусто було! Ото, значить, засядуть там, жлуктять горілку цілий день і горлопанять на весь двір. Як нажлуктяться по саму зав’язку, починають морди один одному бити. Останнього разу, як вони ото засідали, Вітька взагалі до чортиків нализався. Цілу ніч він потім, дурило таке, за кимось із дрючиною в руках ганявся. Мабуть, і справді йому рогатий привидівся…

— Стривайте, щось я не зрозумів. Ви це про кого розповідаєте?

— Га? Кажи голосніше, я не чую!

— Про кого це ви?!

— Та про Нінку ж, з 12-ї квартири, та дурисвіта її, Вітьку. Ти ж про Нінку спитав. А ти взагалі чого розпитуєш? Нащо тобі Нінка? Ти, мабуть, один із тих мартоплясів, що до Нінки шастали, поки Вітька в нічну працював? Так поїхала твоя Нінка! Хе-хе!

— Та яка ще Нінка? На чорта вона мені здалася! Я про «Німфу» питав!

— Га? Що ти кажеш?

Я вже збирався сказати щось не дуже ввічливе, але позаду хтось загукав:

— Степанівно! Степанівно!

Я обернувся й побачив, як від сусіднього під’їзду до нас чимчикує якась старушенція з ціпком і кричить у наш бік:

— Це він свіжий випуск «Вашого здоров’я» приніс? Скажи йому, нехай мою газету в поштову скриньку не кидає, я її потім звідти дістати не можу. Мій примірник нехай мені в руки віддасть! Не відпускай його, я вже біжу!

Хвилин тридцять я витратив на те, щоби пояснити глухій тетері та її сусідці, що я не поштар і ніякого «Вашого здоров’я» в мене немає. Й інших газет також. І що рахунки за газ я не розношу. І що ніяку Нінку я не шукаю.

Зате вдалося з’ясувати, що я помилився адресою. Будинок, який мені був потрібен, розташовувався через дорогу. Туди я й попрямував.

Офіс «Німфи» містився на першому поверсі й мав окремий вхід. Двері були замкнені, тож я натиснув на ґудзик дзвінка.

Двері мені відчинив маленький чоловічок в окулярах.

— Довгенько ж ви їхали! — заявив він мені.

— Та я того… і швидше б приїхав… тобто прийшов, та мене тут дві навіжені бабці затримали. Ледь відкараскався!

Низенький деякий час глипав на мене баньками крізь товсте скло окулярів, потім, нарешті, промовив:

— Здається, минулого разу до нас інший хлопець приходив…

— Та він звільнився. Я тепер замість нього.

— Що ж… гаразд. Тоді ходімо, я введу вас у курс справи, — він повів мене кудись коридором і дорогою почав розповідати:

— Він уже третій рік у нас. Весь цей час працював нормально. А тижні два чи три тому почав дивно поводитися. Постукувати став, усе частіше й частіше. А вчора наче сказився — трясеться, видає гучні уривчасті звуки. І рве папір, мов скажений!

— Хто? Ваш співробітник?

— Який ще співробітник?! — брови низенького разом з окулярами від подиву полізли вгору. — Принтер!

— Який ще принтер? — здивувався і я собі.

— Я ж телефонував…

— Не знаю, куди ви там телефонували й навіщо. Я вам ось це приніс, — я простягнув йому конверт.

— Нічого не розумію! — він дивився на мене так, наче я щойно дістав із сумки жабу.

— Та що тут розуміти! Розпишіться, та й по всьому.

— Але ж…

— Слухайте, ставте вже підпис, і я піду. Я за сьогодні так уже ухоркався з усіма вами, що й сам ось-ось почну дивно поводитися, трястися і видавати гучні уривчасті звуки!

Вийшов я з офісу «Німфи» і відчуваю, що я і справді заморився трохи з цією роботою. А в мене ще чималенько тих клятих конвертів залишилося — ще розносити й розносити! Зітхнув я важко й поплентався далі.

Шукаючи чергового адресата, я довго блукав провулками і врешті-решт опинився у якомусь незнайомому дворі. Дивлюся — біля гаражів стоять два дебелих хлопці в шкіряних куртках. Я до них:

— Агов, шановні, не підкажете, де тут провулок Зміїний?

Хлопці повернулися в мій бік. Їхній погляд на мить зупинився на сумці, що висіла в мене на плечі, після чого вони мовчки перезирнулися й рушили в до мене.

— Приятелю, тобі пощастило. Ми якраз туди збиралися, — сказав мені один із них.

— Угу. Це тут поруч. Ми тебе проведемо! — вишкірився інший, блиснувши металевим зубом.

Місце, куди вони мене провели, справді було поруч — за гаражами. Там один із хлопців вихопив у мене з рук сумку. Я було спробував висловити своє незадоволення таким розвитком подій, на що отримав коротку відповідь «Відпочинь» і дістав у ліве око так, що відлетів у купу опалого листя.

Поки я намагався підвестися, хлопці в шкірянках почали роздивлятися свою здобич:

— Ну, є щось?

— Тут тільки листи…

— Що за фігня?! Які ще листи?

— Фіг його знає. Непотріб якийсь. Більше нічого немає!

— От лайно! — один із них із пересердя жбурнув мою сумку в контейнер для сміття, що стояв поруч.

— Ні! — простогнав я, вилізаючи навкарачки з купи листя. — Як я її тепер дістану?

Почувши мене, хлопці мовчки перезирнулися й рушили в мій бік.

— Так ми тобі допоможемо!

Вони підхопили мене за руки й ноги, і за мить я полетів слідом за сумкою в контейнер.

Вилізти з контейнера я наважився хвилин за двадцять. Спочатку я обережно визирнув звідти, щоби переконатися, що хлопці в шкірянках уже пішли. Хлопців поруч уже не було, зате була якась бабуся, яка саме збиралася кинути пакет зі сміттям у контейнер. Побачивши мою голову, яка висунулася з контейнера, вона відсахнулася, за щось перечепилася й ледь не впала.

— Спокійно, бабусю! — сказав я їй, стряхнув із голови капустяне листя, отряхнувся і виліз із контейнера. — Я з ЖЕКу, перевіряю, як мешканці вашого будинку сортують сміття.

Старенька роззявила рота від подиву.

— Хто не буде сортувати, тих відключимо від газопостачання. Наказ міністерства, — додав я й пошкандибав додому.

«Завтра ж звільнюся, — вирішив я. — До біса цю роботу!»

Наступного ранку я з’явився в конторі.

— О! Що в тебе з обличчям? — спитав Петро Семенович, побачивши великий синець, який красувався в мене на мордяці.

— Перечепився, коли виходив із тролейбуса, — буркнув я.

— Буває. А в мене є для тебе новина. Ти будеш сміятися — я вчора переплутав конверти й дав тобі старі, які вже не треба було розносити!

— Угу. Я аж трясуся від сміху.

— Давай, Ромчику, хапай оцей стосик — і вперед, знову тим же маршрутом!

— А ото вже дзуськи! Йдіть під три чорти зі своїми конвертами! Я звільняюся! — і гримнув дверима.

Більше я кур’єром не працював.