О десятій тридцять ранку двері приймальної відчинились і до приміщення зайшов Артем, як завжди бадьорий і усміхнений.
— Привіт! — весело привітався він.
З-за комп’ютера висунулася голова Ольги:
— А, це ти. Привіт! Що, знову тиняєшся без діла?
— Чому ж без діла? Я відповідаю за креативну частину нашої роботи, тож коли я навіть просто прогулююсь офісом, мій мозок генерує нові геніальні ідеї.
— Ага. Хто б сумнівався.
Артем помітив, що Ольга має дещо втомлений вигляд, хоча це анітрохи не позбавляло її природної чарівності.
— А ти чого така похмура? — спитав він. — Мучить похмілля після вчорашнього корпоративу?
— Ні, — зітхнула Ольга. — Мала неприємну розмову із шефом, бо спізнилася майже на годину.
— Спізнилась? Виходить, вечір таки удався? Після бенкету завіялась із подругами на танці до самого ранку?
Вихиляси, які продемонстрував Артем, мали б означати танець, але більше схоже було на тюленя, який став на задні ласти й намагається втримати рівновагу.
— Якби ж то. Ні. Не могла потрапити до власної квартири, бо там зачинився Семен, наш дизайнер.
— Зачинився? У твоїй квартирі?
— Так.
— Як таке могло статись?
— Довга історія.
— Ніщо мені не заважає її вислухати, — впевненим тоном заявив Артем, зручно вмощуючись на стільці для відвідувачів. — Я хоч і вчасно прийшов, але працювати ще не починав. Ніяк не налаштуюсь.
— Що, ідеї не хочуть генеруватись?
— Так. Але до біса ті ідеї. Розповідай!
— Ну, добре, — погодилась Ольга. — Історія, звісно, ідіотська, але яка вже є. Отже, після вчорашньої вечірки Семен взявся проводжати мене додому. Ми з ним на одній вулиці живемо. Коли ми виходили з ресторану, він іще міцно стояв на ногах. І вигляд мав майже тверезий. Але дорогою його розвезло. Я йому казала йти додому, запевняла, що дійду сама. Але цей упертюх відмовився. Сказав, що доведе мене до самісінької квартири. Так йому буде спокійніше. Піднялися ми на мій поверх. І тут я помітила, що в мене низ спідниці весь забрьоханий — цей ведмідь взагалі під ноги не дивився, шльопав по всіх калюжах. Я віддала йому ключі та сумочку, щоби потримав, поки я приведу себе до ладу. Не хотіла нести бруд до квартири. Й уяви собі: цей телепень відчинив двері, вигукнув «Швартуємось!», ввалився до квартири й хряснув дверима!
— Тобто, зачинився?
— Так. У мене такий замок, достатньо просто захлопнути двері.
— Отакої!
— Отож. Але найгірше те, що Семен одразу вирубився. Гепнувся, як мішок із картоплею.
— У двері дзвонила?
— Мов скажена. І кричала, і ногами у двері дубасила. Нічого не допомогло. Ця скотина хропіла, як ведмідь у барлозі.
— Халепа.
— Не те слово. Я залишилася без ключів, без гаманця, без телефону. Без нічого! Стояла, як дурепа, на сходовому майданчику.
— І що далі? Викликала пожежників? Поліцію?
— Як би я це зробила без телефону? Вибігла б надвір і погукала?
— Точно! — Артем ляснув себе по лобу. — Телефон же залишився у квартирі.
— Та й що б вони зробили? Вибили мені двері?
Тут із сусідньої кімнати почувся лемент.
— Що це там? — Артем здивовано подивився в бік начальницького кабінету.
— Не звертай уваги.
— Добре. Повернемось до твоїх пригод із Семеном. Отже, що ти зробила? Заночувала на сходовому майданчику? Чи на лавці перед під’їздом?
— Пішла до батьків через пів міста. Одна, пізньої ночі.
— Страшно було?
— Так. Але це ще не все. Коли ми виходили з ресторану, я зателефонувала своєму Віталіку, і сказала, що вже йду додому. Пообіцяла, що наберу його, як тільки буду на місці. Звісно, я цього не зробила, бо сумочка з телефоном була в Семена.
— Чого від батьків не зателефонувала?
— Забула. Приповзла, не відчуваючи ніг, й одразу спати завалилась.
— А що Віталій?
— Телефонував мені разів десять. Йому, звісно, ніхто не відповів. Надіслав купу повідомлень, які залишилися непрочитаними. Він, мабуть, хвилювався і думав казна-що. А зранку прибіг до мене додому.
— Ой!
— Угу. Уявляю, як він здивувався, коли двері йому відчинив Семен.
— Ну, хоч комусь вдалося його добудитись.
— Так. Мабуть, уже встиг виспатись, скотиняка така. Віталік, певно, спитав Семена, що він там робить. І відповідь йому навряд чи сподобалась. Оскільки меблі я потім знайшла не зовсім на тих місцях, де вони стояли, припускаю, що сталася бійка.
— Або вони вирішили зробити в тебе перестановку, — припустив Артем.
— Оце навряд чи. Хай там як, коли я вранці прибігла додому, Семен уже втік. А Віталік не захотів чути жодних пояснень і теж пішов. І тепер не відповідає на мої дзвінки.
— Кепсько.
— Це ще м’яко сказано.
— Кумедна ситуація, — підсумував Артем. — Неприємна, звісно, але нічого страшного не сталося. Дай Віталію трохи часу. Він заспокоїться, ви поспілкуєтесь, і все налагодиться.
— Сподіваюсь.
З кабінету шефа знову долинув галас сварки.
— Дідько! А там що відбувається? — здивувався Артем.
Ольга із радістю змінила тему:
— Прискакала дружина шефа і влаштувала скандал.
— Ірина Іванівна? І з якого приводу?
— Я, звісно, не підслуховувала, але деякі фрази почула. Вона впевнена, що в нього є коханка. І думає, що це хтось із нашої фірми.
Тим часом лемент у сусідній кімнаті ставав усе гучнішим та гучнішим.
— Так, час мені вшиватися, — заявив Артем. — Мене вона навряд чи буде підозрювати, але я краще піду. Та і працювати треба.
— Генерувати геніальні ідеї? — усміхнулась Ольга.
— Так. Щось типу того. Ще побачимось, — й Артем вислизнув із приймальної.
У коридорі Артем поглянув на годинник і вирішив, що робота може ще трішки почекати. Йому зараз потрібна кава. Кофеїн чудово сприяє творчій уяві.
Він зайшов до офісної кухні, де стояла кавомашина. Зробив собі подвійну порцію. Подумав, що краще випити каву на свіжому повітрі, і попрямував надвір.
Стояла чудова весняна погода. Яскраво світило сонце. Від калюж, що залишив по собі вчорашній дощ, уже не було і сліду, а легкий вітерець доносив солодкуватий аромат акації.
Артем уже збирався зробити перший ковток, аж тут двері офісу відчинились, і звідти вискочила розлютована дружина шефа, Ірина Іванівна.
— Козел! — прошипіла вона, ні до кого не звертаючись. Потім почала нервово копирсатись у сумочці, витягнула сигарету і вставила до рота зворотним боком.
Артем кашлянув.
— Що таке? — Ірина Іванівна тільки зараз побачила Артема і здивовано витріщилася на нього.
— Ваша сигарета. Ви зараз фільтр підкурите.
— Холера!
Ірина Іванівна кинула сигарету назад до сумочки й ткнула вказівним пальцем у бік Артема:
— Ти!
Артем озирнувся, сподіваючись, що вона звертається до когось іншого, але поруч нікого не було.
— Я?
— Ти! Ти ж давно тут працюєш. Усіх знаєш. Так?
— Звісно.
— От ти мені все й розкажеш.
— Що розкажу? — не второпав Артем.
— Скажеш, із ким та свиня крутить тут шури-мури.
— Ні з ким. Гадаю, він нічого не крутить…
— Брешеш!
— Ні. Я просто…
— Звісно, брешеш. Це ваша чоловіча солідарність. Прикриваєте один одного. Але я однаково дізнаюсь!
Вона знову почала щось шукати в сумочці.
— Я його бачила, цього покидька, — раптом заявила Ірина Іванівна, не припиняючи пошуки.
— З іншою жінкою?
— Ні, у крамниці, бовдуре. Я бачила, як він купляв тій корові подарунок.
— Якій корові?
— Своїй коханці! Впевнена, ця дурепа тут працює. І я дізнаюсь, хто це!
Вона нарешті відкопала з сумочки сигарету, але та виявилася зламаною.
— Холера! А, пішло воно все до біса!
Вона жбурнула сигарету в урну. Після секундної паузи пнула урну ногою, від чого купа недопалків полетіла на асфальт, наче конфеті з хлопавки.
— Усе до біса! — вигукнула Ірина Іванівна. — І цей покидьок нехай котиться під три чорти!
Скоцюрблена від злоби, вона зацокотіла підборами в бік паркувального майданчика. За мить чорний спортивний «Мерседес» із ревом пронісся повз Артема.
Артем постояв деякий час, обдумуючи почуте. Потім двері офісу знову відчинились, і надвір вийшов шеф, Євгеній Максимович.
— А, це ти. П’єш каву? — спитав він, побачивши Артема.
Той кивнув.
Євгеній Максимович окинув поглядом паркувальний майданчик і зрозумів, що дружина вже поїхала. Потім побачив урну й купу недопалків.
— Це… вона?
Артем знову кивнув.
— Дідько! — вилаявся Євгеній Максимович.
— Еге ж, — погодився Артем і додав: — Ірина Іванівна явно була чимось незадоволена.
— У нас із нею зранку маленьке непорозуміння вийшло, — пояснив Євгеній Максимович. — Так, дрібничка. А вона розлютилася. Увірвалася, наче фурія, до мого кабінету й влаштувала скандал.
Артем нічого не сказав на це, і Євгеній Максимович продовжив:
— Я їй сюрприз хотів зробити — у неї сьогодні день народження. Купив дорогу сукню. Пакунок залишив у себе в кабінеті, щоб вона ні про що не дізналася завчасно. Учора після корпоративу забрав його й поїхав додому на таксі. І треба ж такому статися — забув пакунок у машині! Мабуть, він залишився на сидінні, коли я виходив.
— Не пощастило.
— Усе б нічого, але дружина якимось чином дізналась, що я купував сукню. Каже, що бачила мене того дня в крамниці, але нічого мені про це не сказала. Тож коли сьогодні вранці вона отримала від мене тільки квіти, вирішила, що я купив сукню для іншої жінки. Для своєї коханки!
— Багато хто на її місці так би подумав.
— Мабуть, ти маєш рацію. От вона і здійняла рейвах. Я ледь її втримав — хотіла перевернути весь офіс у пошуках суперниці.
— Неприємна ситуація, — Артем хвилинку подумав і запропонував: — Можна зателефонувати в таксі, сказати, що загубили пакунок. Мають повернути.
— Так. Я теж так подумав. Уже зателефонував їм. Обіцяли перетелефонувати, як тільки зв’яжуться з водієм.
— Чудово. Впевнений, пакунок знайдеться, й Ірина Іванівна зрозуміє, що приводу для хвилювань немає.
— Сподіваюсь, так і буде.
Євгеній Максимович трохи помовчав, про щось думаючи, потім сказав:
— До речі, як там презентація для японської компанії, готова?
— Е… Майже. Трішки залишилось. Останні штрихи, як то кажуть. Я ось якраз збирався йти працювати.
— Добре. Потім про це поговоримо, — сказав Євгеній Максимович і зайшов до офісу.
Артем усвідомив, що геть забув про презентацію. Коли він мав її закінчити? Ще два дні тому! Ну, нічого страшного, зараз піде і все зробить.
Він неспішно допив каву й зайшов до офісу. У коридорі на нього ледь не налетів Семен. Судячи з пом’ятого одягу, після нічної оказії перевдягнутися він не встиг.
— Привіт, Семене! Чув про твої вчорашні пригоди. Оце ти утнув.
— І ти вже знаєш! — невдоволено промовив Семен. — Швидко в нас новини поширюються!
— Що, не розрахував свою звичну норму?
— Так, щось мене вчора конкретно вирубило. Давно зі мною такого не траплялось. Ольга, мабуть, образилась. Її можна зрозуміти. І з її хлопцем не дуже гарно вийшло.
— Що він, битися поліз?
— Ні, до цього справа не дійшла. Майже. Так, трішки поштовхалися… Він, звісно, подумав, що в нас з Ольгою щось було. Я його запевнив, що це не так. І навіщось бовкнув, що він не в той бік дивиться — асистентки зазвичай крутять романи зі своїми начальниками.
— Ото ти ляпнув!
— Отож. Ледь відкараскався від того Віталія. Не знаю, що він там тепер собі думає.
— Ніхто не знає, бо він тепер не дзвінки не відповідає.
— Справді? Халепа!
Вони потеревенили хвилин тридцять про останні футбольні новини, потім Семен раптом згадав:
— Слухай, а як там презентація по японцях? Шеф у мене цікавився. Я сказав, що вже надав тобі всю необхідну інформацію.
— Презентація? Якраз працюю над нею.
— Ну, добре. Я тоді побіг, бо в мене й самого повно роботи.
Щойно Семен зникнув за рогом, Артем поглянув на годинник. Дідько! А час летить. Треба вже братися до роботи. Ось тільки зробить собі ще чашечку кави, і можна починати.
Поки Артем робив каву, до кухні забігла Ольга й зазирнула до холодильника.
— Що за свинство! Знову мій йогурт хтось поцупив!
— Це був не я, — запевнив Артем, ретельно розмішуючи цукор.
— Усі так кажуть, а йогурт усе одно кудись зникає.
— Пробувала його підписувати?
— Так.
— Своїм ім’ям?
— Ні, писала кличку свого кота. Звісно, своїм ім’ям! Гадаєш, це когось може зупинити?
— Спробуй написати ім’я шефа. Може, тоді ніхто не наважиться.
— Тоді він і візьме йогурт, бо думатиме, що то для нього.
— Точно, — погодився Артем. — Про це я не подумав.
— До речі. Сукня, яку загубив Євгеній Максимович, таки знайшлася!
— Справді?
— Так. Щойно з таксі телефонували. Шеф відправив мене забрати пакунок.
— Чудово. Є шанс, що Ірина Іванівна таки отримає свій подарунок і заспокоїться. І в офісі не буде жертв.
— Сподіваюсь. Ну, я побігла.
Неспішно випивши каву, Артем попрямував до робочого місця. Коли він йшов коридором, двері офісу відчинились, і на порозі з’явився приятель Ольги Віталій.
— О! Привіт! А ти що тут робиш? — здивувався Артем.
— Привіт. Я до Ольги. У нас із нею зранку маленьке непорозуміння вийшло, тож нам треба поговорити. Я вирішив, краще буде не телефоном.
— Розумію. Але її немає. Шеф відправив із дорученням. Скоро має повернутись. Можеш її тут почекати, — Артем кивнув на шкіряну канапу, яка стояла в холі.
— Добре.
— Може, хочеш кави?
— Ні, дякую.
Тут у Віталія задзвонив телефон.
— Вибач. Це з приводу роботи. Хвилиночку.
Він відійшов у бік, коротко з кимось поспілкувався, після чого звернувся до Артема:
— Терміново треба їхати в одне місце. Робота.
— Нічого не поробиш. Робота — це святе.
— Точно. Як побачиш Ольгу, скажи їй, будь ласка, що я заходив і скоро повернусь.
— Звичайно. Передам.
Віталій пішов.
Артем подумав, що робота нерідко стає на заваді особистому життю, і це доволі прикро. Потім згадав, що на нього теж чекає робота — презентація. Вирішив, що добре буде зробити чашку чаю, аби потім не відволікатись. І прихопити печива. А тоді вже можна й до роботи приступати.
І він неспішно попрямував до кухні. За пів години, підкріпившись печивом і випивши дві чашки міцного чорного чаю, Артем відправився до робочого місця, сповнений рішучості нарешті взятися за презентацію.
Аж тут двері офісу відчинились, і вбігла радісна Ольга із пакунком у руках.
— Забрала! — тріумфально повідомила вона, побачивши Артема.
— Швидко ти впоралась! Отже, шеф сказав правду. Він справді забув пакунок у таксі. І що там?
Ольга переконалась, що поруч більше нікого немає, і витягла з пакунка квадратну коробку:
— Зараз поглянемо, через що вся ця катавасія.
Вона розкрила коробку й обережно витягнула звідти червону вечірню сукню.
— О! — вихопилося в Ольги. — Дивись, яка чудова!
Ще раз переконавшись, що поруч нікого немає, Ольга притулила сукню до себе й повернулася до дзеркала, що висіло праворуч від входу.
— Гарна, правда? — захоплено промовила вона. — І на мені сиділа б просто ідеально.
Артем погодився:
— Так. У вас з Іриною Іванівною майже однакові фігури.
Артем уже хотів було додати, що дружині шефа в її нинішньому стані більше пасуватиме гамівна сорочка, аж тут, ніби на підтвердження цієї думки, двері офісу відчинились і до приміщення влетіла розпатлана Ірина Іванівна.
— А! — вигукнула вона переможно, побачивши Ольгу із сукнею.
— Дідько! — вихопилося в Артема.
— Отже, це ти! Він для тебе її купив! — загорланила Ірина Іванівна, яку аж скрутило від злості.
— Що? Ні! — перелякано пискнула Ольга.
— От покидьок! Я мала й сама здогадатись, що це його асистентка. Хто ж іще це міг бути!
— Ні! Ви все не так зрозуміли, — Ольга спробувала скласти сукню і сховати її назад у коробку, але це виявилося не так просто.
— Що тут розуміти? Тебе спіймали на гарячому!
— Ні! Я лише…
Ірина Іванівна із загрозливим виглядом зробила крок у бік Ольги:
— Мені весь ранок кортіло вчепитися комусь у горлянку. І тепер я, нарешті, це зроблю!
Ольга зойкнула, схопила під руку коробку і чкурнула в бік приймальної. Ірина Іванівна кинулася навздогін, викрикуючи на ходу прокльони на адресу чоловіка:
— Сучий син! Наволоч! Тепер ти не відвертишся!
Артем подивився їм услід і констатував подумки, що сьогоднішній робочий день видався значно багатшим на цікаві події, ніж буває зазвичай.
Тут двері офісу знову відчинились і зайшов Віталій.
— Я швидко звільнився. Справа виявилася дріб’язковою, — сказав він, побачивши Артема. — Ольга ще не повернулась?
— Ти якраз вчасно… — почав було Артем, аж тут з іншого боку офісу долинув гамір і дзвін розбитого скла.
— Що у вас відбувається? — здивувався Віталій.
— Робоча нарада, — пояснив Артем. — За участі шефа, його дружини та твоєї Ольги. Обговорюють неприпустимість неформальних стосунків між керівництвом та підлеглими.
Віталій здивовано витріщився на Артема. Тим часом гуркотнеча на іншому боці офісу ставала все голоснішою.
— О! В хід пішли меблі та інші підручні засоби. Очевидячки, дехто з учасників перейшов до активного відстоювання своєї позиції. Я б залюбки приєднався до цієї зустрічі — цікаво дізнатись, чим все закінчиться, але маю працювати. Якщо терміново не закінчу ту кляту презентацію, щось подібне шеф влаштує у моєму кабінеті, — сказав Артем і попрямував до свого робочого місця.