Категорії
Оповідання

Курйоз із книгою

Коли мені було років десять чи одинадцять, у школі нам дали завдання підготувати розповідь про якусь цікаву професію.

У професіях я геть не розумівся, тож попхався до бібліотеки, щоби зібрати матеріал.

Годину чи дві я тинявся поміж стелажами і ніяк не міг знайти щось підходяще, як раптом помітив на одній з полиць книжку з назвою «Різник із Пельникарскої». Авторка — Віолетта Зоряна.

«Що за різник такий?» — замислився я.

Перебравши різні варіанти, дійшов висновку, що так називають людину, яка вирізає щось з деревини.

«А що, нормальна професія! — подумав я. — Розкажу в школі про різника. Цей, із Пельникарської, мабуть, вправним майстром був, раз про нього книжку написали. Цікаво, що він там таке вистругав?»

Узяв я книжку з полиці й почав її роздивлятися.

На звороті обкладинки було фото авторки, усміхненої жінки років сорока з високою й пишною зачіскою. Нижче розповідалося про сюжет:

«Жителі Львова охоплені жахом! У місті орудує серійний вбивця, який розрізає тіла своїх жертв на шматки і викидає їх на смітник. Слідчі довгий час лише безсило розводять руками, поліція навіть не може з’ясувати, хто саме став жертвою маніяка. Лише патологоанатому-любителю Оресту Шмигельному вдається скласти цей пазл і вийти на слід убивці».

Прочитав я це і відчув, як від жаху волосся на голові дибом стало. У моїй уяві постала картина, як пан Шмигельний у заплямованому білому халаті складає пазл із закривавлених частин тіла, і важкий клубок підступив до горла.

Раптом поруч хтось промовив:

— Що, малий, любиш детективи?

Я повільно повернувся й побачив поруч дівчину в чорному вбранні. Блідий колір її обличчя контрастував із чорним, як смола, волоссям і багряними губами, що робило її схожою на привид.

Я спромігся лише щось пропищати, і вона сприйняла це за ствердну відповідь:

— Я теж. Обожнюю детективи! Ти «Коли оживають мерці» читав? Класна штука! А «Труп у винній бочці»? Ні? Почитай, тобі сподобається. Рекомендую також «Таємницю відрізаної голови», це моя улюблена…

Тут я не витримав — заволав на всю горлянку й чимдуж дременув звідти. Біг, не зупиняючись, до самого дому.

Цілий тиждень після цього мене мучили нічні кошмари. Снилося мені, як темними вузькими вулицями мене переслідує різник із сокирою в руках. Я біжу з останніх сил, ледь тримаюся на ногах. Я звертаю за ріг якогось будинку й налітаю на любительку детективів, яку бачив у бібліотеці. На її блідому обличчі грає зловісна посмішка. «Хапай цього курдупеля, доню!» — кричить позаду мене різник, і в цей момент я прокидаюся в холодному поту. І так щоночі.

Відтоді я і близько не підходжу до полиць із детективами та трилерами.